Літак був майже над базою фашистів, коли під ним один за одним розкрилися три куполи. Фашисти не видали себе нічим. Це встиг зауважити Щербо. Аж коли літак з надсадним скреготливим ревінням остаточно завалився на крило і, різко втрачаючи висоту, почав падати кудись на північно-західний край острова, з барака стрімко вилетів напіввзвод — солдати задирали голови до неба й одночасно швидко натягали лижі, — відмінно зреагували! Скрегіт мотора затих за горами, але вибуху не було, і тепер тільки парашути пливли в холодній тиші полярного неба.
Щербо жадібно вдивлявся в східні скелі, де був пост, який вони щойно виявили, дивився на барак, звідки готувалися виступити на перехоплення парашутистів п'ятнадцять добірних гренадерів, на три куполи й намагався наново оцінити ситуацію, що так раптово змінилася. Думки спліталися в клубок запитань: чим загрожує нам це випадкове вторгнення? Чи можна використати обставини на свою користь? Які переваги здобуває група? Чи не порушить це обґрунтованого Щербом плану? Чи можна допомогти союзникам, які в цей момент метляються між небом і землею та з кожною секундою наближаються до фашистської пастки? Те, що це англійські льотчики, він визначив за концентричними колами — розпізнавальними знаками королівських ВПС. Чим обернеться це повітряне вторгнення — сплеском пильності німців чи, навпаки, її притупленням, ейфорією від удачі, що так неочікувано звалилася з неба? Скільки годин їм відпущено? Запитання роїлися, напливаючи одне на одне. Він раптом знов відчув, як кров пульсує десь аж у сонячному сплетінні. Там нестерпно пече, а ноги залишаються крижаними... Він на мить замружився, а потому тихо скомандував готовність.
За дві хвилини все було згорнуто й група стояла в нього за спиною.
Тим часом парашути опускалися й далі. Вже було ясно, що приземляться вони на льодовик. Однак двох з них вітер почав зносити на північний схід, на той бік німецької станції, майже на антенне поле. Третій мав би приземлитися за три десятки метрів від їхнього сховища. Німцям довелося розділитися: десяток фігур звернули в північно-східному напрямку, інша п'ятірка швидко наближалася до нори. Захопити одного загрузлого в снігу льотчика, озброєного самим пістолетом, було для п'ятьох досвідчених солдатів, безперечно, легкою справою. Щербо бачив пілота, який судомно смикав за стропи, намагаючись протриматися у повітрі якнайдовше, і з тривогою силкувався вгадати місце його приземлення.
Хоч би все скінчилося швидко й без крові, тоді вони нас не викриють. А якщо?.. Відійти ми, звичайно, встигнемо... Вони навіть не збагнуть, що сталося, увага їхня зараз розпорошена. Цим п'ятьом жити лишилося недовго, тож передати начальству вони не встигнуть нічого. А ті навряд чи зможуть швидко організувати погоню. За ким? Куди? А ми — на південний захід, потім — узбережжям на північ. Сховаємося в скелях. Але далі?..
Льотчик нарешті торкнувся ногами снігу, звихрив фонтан білої порохні й почав гарячково приборкувати опалий купол. Фашисти встигли наблизитися на сотню метрів, уже чутно було їхні веселі вигуки.
І раптом зліва, майже на кордоні сектора, доступного погляду Щерба, звелася на повен зріст біла постать і звела автомат.
Сиротін! Щербові хотілося закричати, спинити! Але тієї ж секунди повітря розкраяла густа автоматна черга.
14
Гаряча й міцна кава, грінки — кухар уміє робити їх соковитими та до міри хрусткими, мед, джем, масло, сир. Білосніжна серветка. Хоч мед штучний, а молоко — з порошку, хоч не було розеток для меду й джему, та й молочник був далеко не з срібла, Гревер відчував у сервіруванні сніданку витонченість багатовікової культури. Вранішній ритуал вигідно контрастував з його спогадами про ті далекі голодні часи, коли він, колишній фронтовик, блукав країною, пив ерзац-каву з фаянсових кухликів, їв черстве печиво у привокзальних буфетах і мочився на холодні лискучі рейки, що бігли в туманну далечінь. Тоді він мріяв про такі сніданки — калорійні, смачні, вишукані, що від них у шлунку розливається приємне тепло, а на губах лишається присмак справжньої кави. Заключним актом їх була сигара.
Отже, майор Зепп Гревер готовий до роботи. А день обіцяє втому.
... Все. Кінець. Засвітилися. Втрачено головну умову, за якої ми могли використати свій шанс — раптовість.
Він знав, що відбудеться за кілька хвилин. Іхній спостережний пункт затисне щільне напівкільце, і їх або намагатимуться притиснути до краю плато, або почнуть витискати на південний захід до фіорду — єдиний шлях, яким вони дісталися сюди, відріжуть ті, хто лишилися на метеостанції. А там, напевне, набереться півтора десятка людей... Та з двома кулеметами... Турнуть нас, мов немовлят...