Стоп! Капітуляції перед обставинами не буде. Не поспішай. Треба випробувати все.
Він помітив, як біля барака раптом заметушилися. Напевно, звідти уважно спостерігали за обома групами захоплення й бачили, як проколола автоматною чергою холодне повітря біла постать, як наразився на кулю перший з п'ятьох, повільно сів на сніг другий... Решта залягла, не встигнувши зрозуміти, що ж сталося. А постать зникла.
Англійський пілот, якому вдалося швидко відчепити лямки парашута, провалюючись у сніг, з максимально можливою швидкістю інстинктивно кинувся в бік несподіваного рятівника. Він падав, намагався бігти зигзагом, поспішаючи відірватися якомога далі від переслідувачів. А ті, зчинивши безладну стрілянину, скуйовдили снігову пилюку і раптом почали відступати.
По вухах Щерба вдарило люто кинуте Байдою «...т-твою мать!» — і тут-таки він почув тихий шурхіт від бічного лазу. В нору протиснувся впершу Сиротін, а слідом — засапаний, очманілий від пережитих хвилювань англієць. Останнім з'явився Джафар, який, кинувши на Щерба швидкий винуватий погляд, похнюпився.
— Я винуватий, товаришу майоре, — зробивши наголос на «я», твердо вимовив він.
Щербо, силкуючись вгамувати біль у серці, почув голос Назарова — той стиха згадав селезінку й усі потрухи «синка Сиротіна».
— Відставити балачки, — жорстко скомандував він, перепиняючи в собі й інших метушливе нервування. Обмацав очима пілота, який ще не до кінця повірив у свій порятунок. Намагався оцінити здібності, силу й витривалість цього «сюрпризу», що так раптово звалився з неба й так різко змінив перебіг подій. Кожного з тих, хто стояв перед командиром, раптом кольнуло гостре й тривожне передчуття майбутньої сутички.
15
Гревер відчинив двері комірчини радиста, наповненої клекотом рації. Звідси у мовному режимі підтримувався зв'язок з основним об'єктом. Він незадоволено піймав себе на думці, що основний об'єкт — дивізіон Ерслебена. Це роздратовувало, бо він і досі не бажав зізнаватися навіть самому собі: метеозабезпечення рейду «Шеєра» — то лише побічне завдання їхнього об'єкта, позначеного на абверівських картах романтичним кодом «Айсблюме».
У кутку сидів телефоніст і гриз галету. «Він весь час мерзне і тому постійно хоче їсти. Тільки ці два відчуття заволікають його мозок. Здається, його прізвище Бегель... Так, Фріц Бегель». Радист залишився сидіти, вслухаючись у прихований за навушниками ефір, а телефоніст-єфрейтор скочив на ноги й виструнчився, марно намагаючись проковтнути нерозжовану галету. Гревер раптом помітив на обличчі Бегеля те, чого раніше не завважив: поморожені вилиці, червону смугу на повіках. «Сніговий кон'юнктивіт! Зайчиків нахапався». Він хотів було виголосити повчальну промову про необхідність носити темні окуляри зі світлофільтрами за сонячної погоди й про виконання польових статутів та настанов, але чомусь передумав і тільки махнув рукою, дозволивши Фріцу Бегелю сісти й зайнятися справою.
В пам'яті чомусь виник Берлін, телетайпний центр ОКВ на Бендлерштрассе, куди двічі на тиждень Еслебен передавав розвідувальні відомості за його, Гревера, підписом. Тишу порушувало тільки стрекотіння телетайпів — вони автоматично дешифрують отримувані депеші... Килимові доріжки, вишукано аскетична обстановка. Три чергових офіцери та десять дівчат-телеграфісток. В сірих халатиках, під якими вгадується відсутність будь-якого вбрання. І м'яке тепло, тепло жіночого тіла...
Ні, до дідька! День явно починається ні в тин, ні в ворота. На тепло потягнуло!
«— Генерале Нобіле, чи думали ви про гарячу ванну на Великій землі, коли кидали своїх товаришів на крижині?
— Думав.
— В такому разі, ви винні, — промовив норвежець Руаль Амундсен, ледве розтуляючи жорсткі безкровні губи».
Ви маєте рацію, командоре Амундсене. Серед віковічної криги не можна думати про тепло. Треба переконати себе, що ти народився серед крижин, в замкненому безлюдному просторі, що ніколи не знав нічого, окрім нескінченного холоду, вітру й німоти неозорих крижаних полів. Необхідно викинути з голови, що десь у світі ростуть зелені дерева, пурхають метелики, падає теплий дощ і плеще ласкаве море, а люди слухають музику, а не скиглення вітру в розтяжках антен. Викинути з голови! Тільки тоді не з'їдеш з глузду.
І тут до нього повернулася думка, яку він щосили гнав од себе. Ця думка заскочила його зненацька і, крім гіркого роздратування, відгукнулася втомою всього єства — виснаженого трьома експедиціями тіла. Думка, на яку хотілося заплющити очі й не розплющувати їх, доки він тут, на цьому дикому арктичному клапті суші.