Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:
— Тридцять кіл, як у всіх...
— Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», — нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.
Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.
— А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, — не вгамовувався Назаров.
Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:
— Кожен солдат носить у своєму речмішку передовсім майбутнє Вітчизни й готовність загинути за неї.
Він сказав це стиха, але почули всі.
Скинув очима довготелесий киянин Смага, що мав університетський диплом і постійно здивований вираз обличчя.
— Піднесені почуття рвуться з мене, немов струмінь з вогнемета! Ти страшенно правий, малюк. Ти ще забув про маршальський жезл, який ми всі просто зобов'язані тягати з собою...
— А жезли нехай фріци в своїх ранцях тягають, — буркнув Сиротін, опускаючи голову.
— Тільки дуже тебе прошу, — провадив Смага, — заощадь пафос і, коли ми закінчимо протирати штани в цьому німецькому свинарнику й вийдемо на природу, не кидайся відразу щось нам доводити і втілювати в життя програму, що тільки-но виголосив. Не поспішай та краще подбай про те, як не поморозити шкуру, бо вона ще... Вітчизні дуже знадобиться.
Смага відкинувся на спину і, струшуючи крапельки води з відталих брів, проголосив, звертаючись до Валєєва:
— Особисто я згоден проміняти всю свою фронтову славу на твою трофейну запальничку, га, Ігнате?
В минулому оленяр, а нині сержант Ігнат Валєєв сидів навпроти і, скінчивши набивати тютюном невеличку ненецьку люлечку, саме збирався розпалити її з допомогою пласкої й вишуканої німецької запальнички. Він посміхнувся, зібравши лукаві зморшки біля очей, і щойно хотів відповісти, як його перебили.
— Прижиттєву чи посмертну? — з удаваною байдужістю запитав той-таки Назаров.
— Не зрозумів. Що?..
— Ну, я кажу, славу... прижиттєву чи?.. Як по мені, то краще посмертну...
— Щоб тобі поприщило, мухоморе! — обірвав його старшина.
— Я давно казав, що в Управлінні неправильно оцінили твою натуру, давши помилково псевдо — «Блондин». Я б назвав тебе: «Туберкульоз», це б дуже пасувало тобі. Одначе скажи, ти хоч знаєш, як німецькою буде «запальничка»? — не давши Назарову змоги відповісти, перевів розмову на інше Смага.
— Університетів не закінчував! — Назаров не звик за словом лізти в кишеню.
— То я тобі скажу, а ти постарайся запам'ятати:
«Дас Аутоматікцігареттенанцундунгсштрайххіцерерзатццойг». От!
— Не може бути, — здивувався Назаров.
— Точно. «Автоматичнацигаркозапалюючасірникозамінюючаштука». Непогано! — Щербо посміхнувся. Пікіруються хлопці. Нехай. За кілька годин почнеться робота. Хуртовина стихає.
— Чи далеко супротивник? — ця бентежна думка повсякчас стриміла в голові і відлунювала тривогою в грудях. А якщо ми на видноті? І тільки-но скінчиться снігова круговерть, як відразу опинимося під вогнем? Острівець невеликий... Вичікувати, поки нас приторохнуть у цій халупі? Але ж зараз хуртеча. І єдиний спосіб боротися з нею — відсидітися у сховищі. Нудно, зате надійно! І хоч немає ніяких гарантій, що нас уже не засікли, вважаю, що вони поводитимуться грамотно і не втраплять до елементарної полярної пастки. Під час завірюхи, коли не видно обрію й не прочитаєш рельєф, деформується просторове орієнтування, і люди блукають навмання. Найчастіше все те закінчується смертю. Гадаю, що вони так само досвідчені, як ми, відтак не дозволять собі необачних кроків. Отже, до кінця негоди можемо почуватися в безпеці.
Він подумав про те, що земля, на якій вони опинилися, непривітна, холодна, зловісна. Іхні ноги, наче ноги сліпців, шукатимуть хоч якогось опертя, обмацуючи кожен камінь, кожну крихітну фірну. Ця земля глуха до претензій та виправдовувань і відкидає будь-чиї вторгнення. І їхні сліди в крижаному безгомінні будуть слідами чужинців.
Після шестигодинного шаленства завірюха вгамувалася. Крізь окуляри бінокля Щербо бачив суворий, геть позбавлений життя пейзаж. Приголомшлива нескінченність, від якої очам було моторошно й холодно. В цьому непридатному до життя, чужому й гнітючому світі каменів і криги все видавалося величним і споконвічним.
Гаральд, якому Щербо передав бінокль, дивлячись на айсберги та вікову кригу, задумливо промовив:
— Стур іс, — і, повертаючи бінокль Щербові, переклав: — Велика крига. Ії виносить Льодовитий океан.