Пересохло в роті. Він зрозумів, що перестав «тримати холод». Організм вимагав калорій, а порожній шлунок відповідав судомним клекотанням.
— Ех, каші б гарбузової... гарячої, га?! — повернув його до дійсності голос Цвяха.
— Псих, — по-філософському констатував Ткачук.
Думки збігали, рвучись, мов паперові смуги. Каші гарбузової... от що то є український загін!
— Зосередитися! Зібратися! — прикрикнув він на себе. Втомлено примружився. Розпорядок дня ми вивчили. В кожному разі тих, хто на видноті. Змінні радисти назовні носа не вистромлюють. 4.00 — підйом — служба кухарняного наряду. 5.00 — підйом чергових та днювальних. Завидки беруть, коли вони на хвилину вискакують з паруючих дверей. Зажди, сволото! 5.15 — підйом денщика та командира. Такий собі пещений обер-лейтенант. Навіть звідси його постава видає прусака. 5.30 — підйом усього особового складу. 5.45 — фіззарядка. Гигочуть, мов жеребці. Весело їм. Упевнені в своїй невразливості. Нічого, нічого... 6.00 — сніданок. До них досягав солодкий запах свіжовипеченого хліба. В такі хвилини обличчя у всіх кам'яніли, погляд ставав відчуженим, і в очах горів голодний блиск. Старшина роздав по два сухарі кожному, й у їхній похмурій сирій норі запала зосереджена мовчанка.
Лють особисто в майора Щерба, викликала ранкова перевірка, що провадилася о 6.15. Куди вночі могли щезнути ці льодові гренадери? В яку самоволку могли злиняти там, де до найближчого борделю було щонайменше сімсот кілометрів? Хіба що на побачення до Снігової королеви підскочити. Вони ж... педанти! А фельдфебель у них — вовкодав. Стружку знімає — навіть сюди чутно. Горлає на весь архіпелаг, шкода, слів не розібрати...
6.30 — 7.00 — прибирання, чищення зброї. Потому півгодини нікого не видно. Напевне, якісь політзаняття влаштовують, чи що. Цікаво, які вони теми проробляють? «Хорст Вессель проти Іуди» чи «Націонал-соціалізм — щит проти всесвітнього жидо-більшовицького заколоту»... Сволота! Щербо втретє піймав себе на зловтішній дитячій погрозі і з досадою подумав, що це свідчить про його розгубленість. І тут його затопила та втома, що виникає лише поряд зі смертю.
Одне він знав твердо, і те підказував досвід: коли так важко і складно, не можна діяти за домашньою логікою. Вона кличе щонайскоріше вертатися додому та не злазити з печі. Але... Нам треба розтрощити це абверівське кубло. До того ж при цьому бажано залишитись живими. Хоч кому-небудь... Щоб доставити трофеї до своїх. Отже... необхідно устругнути божевільну штуку. Слівце яке вихопилося — божевільна штука! Отож те, що мусимо зробити, — божевілля?.. Розраджує якось.
Однак Щерба заспокоювало те, що на обличчях бійців не було ні занепокоєності, ані хвилювання. Немов вони гуртом зібралися на недільну прогулянку. От лише шлунки порожні буркотять. Кажуть, людина ніколи не звикне до небезпеки. Але ще кажуть, що її чуття так само необхідне, як біль, хвилювання, страх. А вони зуміли, навчилися жити поруч з небезпекою — ставитися до неї так само, як ставиться ремісник до непіддатливого матеріалу, математик до складної теореми, орач — до твердої кам'янистої землі, яку необхідно обробляти. Боже, як ноги мерзнуть...
Примус допомагав мало. Вони були змушені відігрівати й сушити черевики поряд з собою, в спальниках. Інакше при виході з нори ті перетворювалися на дзвінкі жорсткі колодки.
— Браття, а я сон бачив, — сказав Цвях. — Отак!..
— Ну...
— Лежу ніби я в чистій світлиці, на печі. А господиня молода з усіма жіночими принадами... борщ варить. Для мене ніби, а...
— А на столі стоїть запітніла сулія мутнуватої рідини з бридким запахом, — в тон йому підхопив Назаров. — Літрів на три.
— Завжди ти устрягнеш, лиходію.
— Я ж тільки уточнив обстановку, Ваню. Не ображайся, катай далі.
— Ну... закінчила вона поратися та й до мене, — уже без мрійливості в голосі продовжив Цвях, — до столу запрошувати. Пригорнулася так ніжно. Очі сміються. А сама — гаряча!..
Хтось солодко застогнав. На якусь мить запала тиша. Потім пролунав співчутливий голос Назарова:
— Це тобі Ігнат ненароком примус у фізіономію сунув. Ігнате, ти днювалив?
— Ні, Володька правий, ти справжній туберкульоз.
— І ні хріна ти, Ваню, не спав. Я чув, як ти весь час зубами цокотів.
Так. Ніхто з них не міг заснути, незважаючи на виснаженість. І ні зелена трава, ні південні пальми, ні теплі моря не могли їм снитися.
З сьомої тридцяти до пів на дванадцяту Щербо спостерігав розмірений солдатський побут, госпроботи, які провадяться в усіх арміях світу. Заготівля й транспортування плавника на собачих упряжках, годівля собак (тут була невелика псарня).
Одна упряжка була, напевно, з метеостанції, друга — звідси. Нарти з кулеметом. Це — для нас. Зараз пси сиділи на ланцюгу, прибитому до паль, що вмерзли в кригу.
Скільки ж фашистів тут може набратися? Спробуємо підрахувати. Метеостанція, радіо- та радіолокаційна станції, так... Три зміни по вісім годин, отже, три начальники змін, та, судячи з кількості антен, три прийомопередавачі... дев'ять радистів-слухачів, двоє шифрувальників... на РЛС — шість змінних операторів, не менше... плюс командири... це вже двадцять. Далі... тут я бачу два дизелі — на кожну станцію по одному — та один запасний, та внизу на метеостанції один... це два механіки... та телефоністів десь із троє-четверо... та госпкоманда, як мінімум, п'ятеро — «заступник по тилу», каптерник та двоє кухарів, кухонний наряд — троє... метеокоманда — кілька синоптиків з командиром. Ну, ще накинемо трохи... туди-сюди мотнутися, баркас он біля причалу стирчить і нарти. Та й командир у цієї бражки з денщиком має бути. Отже, десь із півсотні чоловік. Нічогеньке співвідношення...
Щербо бачив, як порався механік біля невеликої будівлі, залишаючи перед дверима мазутні плями, гримав залізом, як побіг до метеобудки низенький капловухий капрал. Живуть же німці... Все, як годиться, якась мирна ідилія. Антени під повним навантаженням. Якби радіохвилі виділяли тепло, напевно, розжарилися б до червоного кольору. Підслуховують, вивідують, когось забивають, комусь нашіптують, підказують, збивають. Як же до них під ступитися? Що може пройти зараз? Атака? Вона має бути блискавичною. Тільки так можна здобути шанси на успіх. Але необхідне було щось, чого він не міг вичленити з надзвичайно ризикованої послідовності планованих дій. Щось дуже важливе, чого до кінця не міг усвідомити. Нам нав'язали свої умови, відтак обставини треба обернути на свою користь.
Він знову припав до бінокля, побачив три білі фігури, що розмірено пересувалися на лижах до підніжжя східного скельного пасма, до самого краю плато, і відчув усередині порожнечу, зрозумівши: ці троє, які чомусь прямують до обриву, мають для нього вирішальне значення. Він не одразу збагнув сенс їхнього переміщення, на відміну від усіх минулих епізодів, коли, щойно помітивши людину, вже міг передбачити подальші дії.
На спинах у двох із них горбилися термоси, вони, отже, для когось несли їжу. Подивився на годинник — 12.00, ага, час обіду.
Всі, хто досі потрапляв у поле його зору, не віддалялися від станції більш як на сотню метрів. А ці пройшли вже майже кілометр і наближалися до невеликої тераси, яка східним краєм стрімко обривалася в море.
Він відчув, як усупереч його волі напружилися всі м'язи втомленого тіла, як поруч затамував дух Байда, який теж не відривався від бінокля. Тим часом три білі постаті, потупцювавши з півхвилини біля підніжжя пасма, зникли, проникнувши всередину, у якусь непомітну спостерігачеві порожнину.
За ті кілька хвилин, на які вони зникли з поля зору, вихор здогадів пронісся в голові Щерба. Коли ж за десять хвилин німці знову виникли в окулярах бінокля і так само розміреною ходою з інтервалом в три метри, за статутом, подолали зворотну путь, він зрозумів, що в основі крайньої скелі розташований пост візуального спостереження. Огляд звідти був чудовий — вся східна напівсфера морського та повітряного простору, весь льодовик на заході. Лише північний напрям, загромаджений горами, та, напевне, прибережний пак були поза їхнього досягу. Але Щербо нарешті побачив шанс. Невеликий, майже поза здоровим глуздом, проте він давав якусь надію.