Десять хвилин потому до мене зайшов мій заступник гауптман Петер Айхлер і в ультимативній формі почав вимагати провести інтенсивний допит полонених. Причому він не намагався переконувати, а наче просто інформував, що допит має провести він сам, за допомогою доктора Ланґера. Лікар необхідний йому як асистент у застосуванні деяких заходів та прямого фізичного впливу. Перед експедицією мене попередили, що гауптман Айхлер «не звичайний офіцер з відділу пропаганди», що він має деякі «спеціальні» повноваження у певних нештатних ситуаціях і «не треба перешкоджати йому у виконанні специфічних обов'язків, які поклала на нього партія». Натяк досить прозорий. Зараз, здається, виникла саме така ситуація. І я не став би заперечувати, а тим більше, перешкоджати Айхлерові в його діях, але мене не могла не приголомшити інтонація, з якою він усе це говорив. Всупереч будь-якій етиці — службовій, офіцерській, людській — він розмовляв зі мною так, немов я був поплічником цих полонених червоних! Зараз я відчуваю огиду й до себе через те, що в ті хвилини нашої розмови дозволив собі розгубитися. Раптова зловісність інтонацій Айхлера змусила мене внутрішньо здригнутися. Він говорив так, ніби не я командир над ним, а він, підлеглий, мав владу наді мною. І влада ця необмежена і страшна. В кожному разі саме таке відчуття виникло в мене тоді. Я поглянув йому в очі й не зміг витримати погляду цього двадцятисемирічного шмаркача! Я чимало бачив на своєму віку, встиг понюхати пороху ще минулої війни, але тут не витримав уколу його безжальних зіниць. Не відповівши згодою на його ультиматум, я лише висловив своє категоричне бажання бути присутнім на допиті.
Те, що відбувалося потім, опишу коротко. Досі не можу про це спокійно згадувати. Раніше нічого подібного мені б і в голову не зайшло. Ледве не знудило.
Айхлер гримав на полоненого, а Ланґер, наш лікар, втілення витонченості з салонним мундштуком у красиво окреслених вередливих губах, почав завдавати полоненому точно розрахованих ударів гнучким металевим прутом. Наче й бив не сильно, але удари були якісь страшні, шокові, після яких жертва тіпалася в конвульсіях. Напевне, він добре знав, куди б'є, його вища медична освіта, мабуть, допомагала йому в цьому. Я зазирнув йому в очі, і в мене виникло інстинктивне бажання пустити йому кулю межи очі. Ця людина відчувала невимовну насолоду. Майже те ж саме відбувалося і з Айхлером, який також озброївся прутом, і, розжаривши його на вогні, почав неквапно водити розпеченим кінцем по тілу полоненого. Лицем Айхлера повільно стікав піт, дихання стало уривчастим, а очі туманіли. Я не стерпів, витяг пістолета і почав вимагати припинити цю ганьбу, бо інакше я сам пристрелю полоненого. Але той вчасно знепритомнів, і їм довелося припинити своє паскудне заняття. Обидва вони були якісь осовілі і на диво однаково схожі на випотрошені опудала. Рухи їхні стали уривчастими й розкоординованими аж так, що довелося віддати наказ моєму денщикові доправити «панів офіцерів» у їхні кімнати. Я відчував до них відразу та ненависть, в моїх очах вони перестали бути чоловіками. Вони перетворили війну з драми й самопожертви на приватний бордель! Своїм садизмом вони обплювали наше Служіння!»
Але чому Айхлер так дивився на мене перед допитом?
В душі Йозефа Гревера знову заворушилося звичне відчуття, про походження якого він давно здогадувався. Це був страх. Страх перед химерою тієї таємної влади, яку — він тепер був упевнений в цьому — мав над ним гауптман Айхлер.
20
Іван Цвях сходив на льодовик. Сходження було важким. Він поспішав, але сили намагався берегти і тому шлях обирав максимально розважливо. Доводилося знімати лижі, видиратися на руках, відштовхуватись лижами, потім знову їх надягати. Це забирало багато часу. Гора стрімко обривалася на сході. Похмурі нунатаки утворювали своєрідні зазубні, за ними скрізь — припорошена снігом крига. Він помітив, що німці обійшли круглу вершину північніше, їхня лижня добре проглядалася. Біля одного з нунатаків вона розгалужувалася. Невже хтось зірвався? Подивитись треба. Зняти лижі. Обережно... уступи вузькі, лише кілька метрів... а навпроти крижаний хребет... стрімкий, собака, широкий та довгий, тягнеться аж до фіорду. Між нунатаками прірва... Треба підступити до провалля впритул.
Кригу припорошував сніг, заледенілий схил тамував підступність — не одразу помітиш і оціниш його стрімкість. Тонка снігова порохнява то збивалася у фірн, то підтавала. Однак підтавала не настільки, щоб черевики Цвяха провалювалися, й те, що він раптом послизнувся, було для Цвяха цілковитою несподіванкою. Сліди вели в нікуди. Але він не розгубився, а відразу ж плиском кинувся на кригу і потягнувся по ножа. Проте швидко вихопити ніж ніяк не вдавалося — піхви збилися далеко за спину. Поки він гарячково рвав комбінезон, силкуючись намацати ножа, його пронесло схилом метрів із десять. Він втратив дорогоцінні секунди, і швидкість ковзання так зросла, що коли, нарешті, вихопив ніж і відчайдушним зусиллям спробував врубати його в лід, з-під леза лише з хряскотом полетіли скалки криги. Він пролетів ще кілька метрів, перш ніж вдалося встромити ножа в кригу й зупинити своє стрімке падіння у прірву.
Якусь мить він лежав нерухомо, вчепившись у руків'я ножа, що стирчав з невеликої тріщинки в льоду. Потім розплющив очі й одразу ж побачив криваву пляму на кризі. Звідки кров? З носа. Напевно, коли падав, об автомат хряпнувся, хай йому грець!
Коли підвів голову й оцінив усю хисткість свого становища, його стрімко опанував страх.
Просто перед собою він побачив стрімкий крижаний схил з довгою кривавою смугою, яка тяглася, наскільки охоплював погляд, і зникала десь високо вгорі. Він знову схилив голову і пролежав так кілька хвилин. Треба заспокоїтися і вгамувати серцебиття й страх, а також відновити дихання. Тихо, тихо, Іване... Будемо ушиватися звідси. І якнайшвидше. Не думати про те, що позаду... що внизу... поповзом... тихесенько. Тільки б сил вистачило... Та де ж їм узятися? Жити захочеш — знайдеш! Давай, Іване, давай!
Він спробував підтягнутися. Висмикнув ніж і швидким рухом врубав його в кригу трохи вище. Потім ще раз. Але, поки він виймав ніж і знову встромляв його, навіть незважаючи на те, що робив це майже без замаху, тіло за цей час встигало ковзнути вниз, і тому кожний новий удар припадав лише на кілька сантиметрів вище за попередній. Він знову й знову підтягувався і врубував ніж у кригу. Так вдалося просунутися сантиметрів на сімдесят.
Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.
Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!
Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.
Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!
Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.