Їм вистачило двадцяти хвилин, щоб опинитися на глетчерній кризі...
«Це добре, що видимість зникла. Уникнемо зустрічі з противником. Це те, що нам зараз і треба! За сонцем, хвала Богові, встигли визначитися, навіть поправку вирахували... Тепер примхи магнітних відхилень не страшні. Поки що. Шкода, Байди з нами нема, він добре азимут витримує, наче у нього гірокомпас усередині. Скільки це ми пройшли по куполу льодовика? П'ять кілометрів чи десять? Поки не ясно. Зате ясно інше — до підніжжя Ейкарвег до контрольного терміну не встигнути...»
Майже чотири години йшли вони льодовиком за умов, коли нормальні люди поховалися б від негоди десь у безпечному затишку й чекали б змін на краще. Але їм все-таки вдалося пройти вісім кілометрів...
Попереду бовваніла чорна базальтова скеля, немов пазур якогось велетенського хижого звіра.
26
Коли Крапович піднісся над люком, водночас відкинувши плечем його другу стулку, це ледве не зруйнувало їхню живу конструкцію й поставило під загрозу весь план. Тепер йому залишалося лише якнайміцніше вхопити фашиста й різко смикнути його на себе. До того ж він мав «на протиході» вистрибнути на поверхню й залишитись нагорі. Але німець, ошелешено вилупивши очі, інстинктивно спробував зіпхнути назад Краповича. Схопитися за автомат німець не встиг, він не встиг навіть викинути вперед руки. Тому вони зіштовхнулися грудьми, вартовий навалився на Краповича, і вони сплелись у смертельних обіймах. Це зірвало всю комбінацію.
Смага не зміг вгамувати тремтіння напружених ніг, і, хоч Чорний стояв непохитно, мов чавунна статуя, людська піраміда обвалилася, кинувши в чорне провалля підвалу намертво зчеплених Краповича та вартового. Крапович опинився під німцем і падав з триметрової висоти спиною вниз на тверду підлогу підземелля, вирубаного в одвічній мерзлоті.
Його врятували ноги Чорного, який ще не встиг звестися. Німець залишався зверху, йому на мить здалося, що він зуміє дати собі раду, тому в нього вихопилося тріумфальне гарчання, й він різко заніс кулак, намагаючись угатити Краповича в обличчя. Смага пружно кинувся вперед, заблокував удар і навалився на вартового, силкуючись затиснути тому рота. І Чорний, випроставши ноги з-під купи тіл, обрушив на шию вартового удар ребром долоні, після чого той одразу стих.
— Я знав, що він не боягуз, — задоволено видихнув Смага. — Боягуз неодмінно зарепетував би...
— Годі базікати! Швидше нагору! — поквапив Чорний, допомагаючи Краповичу звестися на ноги.
Ґвалту вони не наробили, тому зараз найважливішим було, щоб із вартівні не висунувся якийсь надто цікавий фашист. Вони втратили цілу хвилину, й тепер Смага знову намагався підсадити Краповича.
— Давай, Васильку, давай, рідний, — допомагав йому Чорний. Коли Крапович ступив на підлогу і почав спускати драбину, Чорний передав Смазі німецький автомат, той кинув його Краповичу. Ремінь з підсумком Чорний повісив на себе, паском швидко зв'язав німцеві руки за спиною, а рот щільно заткнув клаптем його ж таки сорочки.
Смага почав неквапно замикати замок на ляді й неголосно говорити:
— Stehen!.. Ruhe!.. Nichtі umdrehen!.. [10]
Коридор був порожній, і вони, притискуючись до стіни, безгучно рушили до виходу. Весь простір освітлювався двома мерехтливими лампочками. Біля кожних дверей вони прислухалися, але досі нічого підозрілого не долинало до їхніх нашорошених вух. Навіть скиглення вітру не було чутно.
Охайні номери на білих металевих табличках. Акуратисти хрінові! Можна подумати, що тут якийсь їхній імперський архів або відділ реєстрації могил героїв... Де ж він... де Григорій? Як встановити?.. А може, розбабахати всю цю контору до бісової матері, га?! Не можна. Цим ми тільки ускладнимо Батькові завдання.
За дверима під номером шість Смага почув розмову. Це був монолог — говорив чийсь сонний голос.
— Так, так... це червоні, Юргене. Вони сидять у нашому підземеллі... Англійця забрав шеф і разом з Петером на собаках повіз до вас... півгодини тому. Так що будь готовий... та ти знаєш його... Хіпплер, ну... Кажуть, вашому обер-лейтенантові є про що поговорити з цими англійськими джентльменами...
Черговий телефоніст. Теревенить зі своїм колегою з радіостанції.
— ... А наш доблесний Лікар так віддухопелив слов'янина, що тепер Гаєвскі... так, так, Фріц... вимушений ставити його на ноги... до приходу «Фленсбурга»...
«Закатували, гади, Григорія! Але він тут. І це головне! Зараз, зараз ми тебе знайдемо, Грицю! А потім — на баркас, і гайда!» Смага силкувався вирівняти важке дихання й упорядкувати думки. «Посунули далі? Стоп!» — він знову приклав вухо до дверей, намагаючись не пропустити жодного слова.
— ... У сейфі Ерслебена? А ваш Роланд — хлопчик-цяця і ключа, мабуть, тримає на шиї... так... кожна щогла... і сейф?.. У спільному ланцюгу?.. Так! Хай їм грець!..
«Про що це він? Зачекай! Роланд — це, мабуть, їхній обер-лейтенант. З об'єкта... він там командує. А сейф? Напевно, особистий його сейф... і потрібні нам папери саме в цьому сейфі. Як він сказав: «Сейф у спільному ланцюгу»?.. Якому ланцюгу? Металевому?.. «Кожна щогла... і сейф»... Мабуть, електричному... Гаразд, потім розберемося. А зараз Григорія видряпати треба».
Вони добралися до того місця, де вузькі східці вели на другий поверх. Перед сходами були двері, на яких замість номера вони побачила табличку з написом «Амбуланц».
«Санчастина. Ось вона! Якщо справи саме такі, як сказав цей ганс, — «Гаєвські повинен поставити його на ноги»... то Гриша справді у санчастині. А Гаєвскі — це, напевне, фельдшер. Якщо є лікар, то повинен бути й фельдшер. Він і ім'я назвав... Петер? Ні, це той, що з шефом поїхав... Фріц! Точно. Ну, спробуємо?..»
— Гадаю, він тут.
Крапович спрямував автомат на двері, а Смага, перечекавши хвильку, немов зважуючись, плавно натис на ручку. Двері не піддалися, вони були замкнені.
Тоді Смага постукав, і всі троє завмерли в очікуванні, наче переступивши межу, — вони виказували себе, але й вагатися не було часу.
За мить, довгу і коротку водночас, зсередини почувся заспаний голос:
— Кого це поночі дідько носить? Поспати не дадуть... Це ти, Гайнце?
— Фріце, це я, Петер, — притискуючись до дверей, якомога тихіше озвався Смага.
Буркотіння за дверима втихло, і вони почули клацання замка.
Тієї ж хвилини згори, з другого поверху, долинуло скрипіння дерева, і кроки чиїхось важких чобіт вибухнули в напружених нервах.
27
Старшому синоптикові лейтенанту Герхарду Тумі не спалося. І хоч він давно звик до того, що день в Арктиці зміняв ніч суто номінально (вночі сонце не полишало небосхилу), проте якийсь внутрішній неспокій незмінно мучив його. Він прислухався до дихання доктора Ланґера, який спав біля протилежної стіни, дістав з пачки ерзац-сигарету «Юнона», прикурив.
«Тихо спить, як дівка. А нібелунг просто зобов'язаний хропіти! Та він і сам, як фройляйн... Шкіра біла, пальці тонкі, довгі, губенята якісь примхливі, а голос, мов у продавця краваток. Недоносок! Я завжди казав, що солдат не може лікувати. Це протиприродне поєднання — мундир з білим халатом. Наче бутерброд з лайном».
Треба було перевірити пости, два внутрішні й два зовнішні. Телефоніста можна не чіпати. Тепер, коли на їхньому острові з'явилися диверсанти, необхідно ще більше пильнувати. Напевне, ці четверо у підземеллі не останні. Довелося виставити пост і на причалі. «Береженого Бог береже» — так, здається, кажуть ці російські свині.
Обережно, намагаючись не впустити, Тума зняв зі спинки ліжка пасок з важким парабелумом. Він не боявся порушити сон обер-лейтенанта Ланґера, але за іншою стіною була кімната командира, якого він поважав і навіть побоювався. Натягнувши підбиті нерп'ячим хутром черевики, він розігнувся на весь свій двометровий зріст і рушив до дверей. Він не знав, що зараз кімната командира порожня, а сам Гревер у ці хвилини розв'язує тяжке й делікатне завдання.
Смага м'яко натиснув, а за мить з усієї сили штовхнув двері, Крапович одразу шугонув у пройму, за ним у два стрибки — Чорний. Останнім, зауваживши величезного розміру чоботи, що з'явилися на верхніх сходинках, шурхнув у присмерк кімнати Смага і якнайтихіше замкнув двері. Коли почув за спиною тяжкий звук «х-ха», десь на краю свідомості промайнула заспокійлива думка, що поки все йде як належить. Швидко роззирнувся. Біля протилежної стіни стояв медичний тапчан, на якому спав фельдшер, тобто зараз він, безпорадно розкинувши руки, лежав на коричневому лінолеумі. «Цей вибув, — машинально відзначив Смага. — Петро працює без збоїв». Під стінами стояли кілька скляних шаф, напханих хромованими інструментами. «Забагато скла... Умови не для нас, треба б повертатися обережніше...» — скрушно озирнув цю майстерню ескулапа Смага. За дальньою шафою були ноші, на яких під солдатською ковдрою хтось лежав, прив'язаний поверх ковдри пасами.