— Так, пане майоре.
— За бойових обставин вам з гауптманом взаємодіяти ще не доводилося, — радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав Гревер.
— Ні, пане майоре.
Гревер помовчав. Тепер треба було підступати до головного. Попередня балачка була лише прелюдією, яка допоможе спрямувати розмову в потрібне річище.
— Слухайте мене уважно, Ране, — нарешті глухо вимовив Гревер, не дивлячись на фельдфебеля. — За тридцять хвилин я віддам наказ про вихід кампф-групи, яка має знищити оту халупу в центрі острова, щоб її не змогли використати диверсанти як базу або схованку. Командуватиме групою гауптман Айхлер. Підберіть трьох надійних солдатів. Надійних у всіх значеннях. Якщо в хатині червоні, ви повинні провести розвідку боєм, якщо ні — спалити її. Сигналізувати ракетами. Кольори обговоримо пізніше.
Гревер зробив паузу. Нахилив голову. Потім спідлоба гостро глянув у вічі Рану.
— Іти вам доведеться ось тут, — він наблизився до карти та провів пальцем звивисту лінію в північно-західному напрямку.
— Через льодовик. Нартовим шляхом не можна, маю підстави думати, що його перерізали червоні. Льодовик скуйовджений, пошматований, безліч розломів та сераків. До того ж, тріщини можуть бути замасковані настом, і тільки Бог знає, яку вагу витримають ті снігові мости, що вкривають їх. А втім, вам не варто нагадувати про це. Ви — найдосвідченіший у загоні.
Гревер зробив паузу, намагаючись скривити губи в іронічній посмішці з легким відтінком зневаги.
— Гауптман Айхлер у таку халепу ще не потрапляв. Не доведи Господи, ще впаде в якусь тріщину... — він знову зробив паузу, що надавала фразі двозначності. — Я розраховую на Ваш досвід, Ране.
Повернувшись обличчям до фельдфебеля, він знову впритул зазирнув тому просто в очі:
— Інакше саме вам доведеться взяти всі турботи групи, а потім і взводу на себе... А мені доведеться кривити душею, — посилати рідним повідомлення про смерть і замість «нещасного випадку» писати щось на кшталт «героїчно загинув під час виконання складного бойового завдання»...
— Я зрозумів вас, пане майоре, — як і минулого разу, відповів фельдфебель. — Все буде як належить, не сумнівайтеся.
Гревер помовчав, щоб підкреслити значущість моменту, й водночас намагаючись уникнути зайвої урочистості, сказав:
— Не сумніваюся в цьому.
Потім підійшов до столу, витяг з нижньої шухляди чарки, дістав звідкись з-за хутряного жилета пласку флягу з албанським коньяком — на об'єкті всі знали, що він п'є тільки албанський коньяк марки «Скандербай», — і мовчки налив.
— Вип'ємо за удачу!
Ран невловним рухом вихилив чарку, потім твердо поставив її на стіл і відступив на два кроки.
— Дозвольте йти, пане майоре?
Повільним кивком Гревер відпустив його. Йому здалося, що очі фельдфебеля характерно зблиснули. Зіниці хорта.
31
На змарнілих обличчях солдатів він прочитав той самий забобонний страх, що й у себе в серці. «Бережи нас, Боже! Невже й моя фізіономія зараз така-сама?» Тільки фельдфебель випромінював байдужість. Айхлеру вдалося перехопити погляд Рана і йому здалося, що він вловив якийсь гарячковий блиск в очах фельдфебеля. «Напевне, йому також страшно. Він не раз бував у розвідці в цих місцях...»
Вони подолали ще близько кілометра. Йшли у спільній зв'язці на страховці. Ран ішов попереду вервечки. Його біла широка спина з прив'юченими лижами раптом завмерла метрів за сорок попереду. Він озирнувся і глянув у бік Айхлера. Знову щось дивне примарилося Айхлерові в цьому погляді, щось тривожне, небезпечне. Звідкілясь безгучно завихрилася думка: вже хвилину каміння й крига під його ногами підозріло відлунюють — під ним порожнеча! Чи це тільки здається?
«Скріплене льодом каміння висить над прірвою, утворюючи своєрідне склепіння. Ледве крига підтане, як склепіння не витримає й обвалиться! Ані міцності льоду, ані глибини тріщини не знає ніхто... Чи міцно зчеплені камені, щоб витримали вони вагу людини?.. О, мій Боже! Ран, напевне, дійшов до краю провалля і зараз уже в безпеці. Але, якщо пройшов один, то... це зовсім не означає, що пройде другий, третій... Можна зупинитися чи обов'язково треба рухатися далі?.. А якщо лягти і поповзом?.. Збільшиться площа і зменшиться тиск... Чорт забирай, я геть не знаю, що робити в таких випадках... А якщо крикнути солдатам, які йдуть позаду, щоб уважніше страхували? Не обвалиться від крику?.. Але чому фельдфебель не попередив?! Чи, може, я, поринувши у свої думки, проґавив його сигнал? Тварюка! Схотів посміятися з мене?.. Він ще потанцює в мене... він у мене...»
Йому залишалося до фельдфебеля, який незворушно бовванів попереду, ще кроків двадцять, коли позаду пролунав сухий тріск, а під ногами задвигтіло, наче під час землетрусу. Радше інстинктивно, ніж керуючись розумом і досвідом, Айхлер упав на сніг долілиць, з усіх сил намагаючись устромити дзьоб льодоруба у фірн.
Зв'язка занадто розтяглася, Ран вирвався неприпустимо далеко вперед, користуючись тим, що весь запас мотузки знаходився в нього. Наступний за Айхлером єфрейтор Фегман перебував на відстані не восьми-дев'яти метрів, як вимагала інструкція, а за п'ять метрів від нього, зате ті, хто йшов позаду, розтяглися метрів на п'ятнадцять-двадцять. Рядового Хензеля Айхлер не побачив. А останній у зв'язці Вебер борсався біля краю криги по той бік тріщини. Фегман також розпластався на льоду. Айхлер не хотів у те вірити, але вона була перед очима... Тріщина! Хензель провалився!
Ривок від падіння Хензеля завдяки довжині мотуза не був надто сильним, і Веберові хоч і не вдалося встояти на ногах, пощастило ввігнати льодоруб у крихку поверхню глетчера. Він зміг закріпитися на кризі. Потім почав швидко вбивати в сніг льодоруб, глибоко, по самісіньку голову. Те саме робив і Фегман.
Айхлер, заворожений страхом, стежив за їхніми діями. Потім відчув судомне заціпеніння в усьому тілі, облизав пошерхлі губи й озирнувся. Ран повертався! Він спокійно і, здавалося, неквапно наближався по підступному снігу. Айхлер у ці короткі хвилини із страшною ясністю зрозумів: його життя зараз цілковито залежить від цієї людини, яка впевнено насувається на нього. Він відчув до фельдфебеля тяжку, люту ненависть, від якої заклекотіло серце.
Разом з фельдфебелем, що саме наспів, Вебер і Фегман швидко спорудили якусь систему з карабінів та мотузяччя й почали витягувати Хензеля.
«Здається, в них це називається поліспаст... Але чому Хензель не подає ознак життя?»
Айхлер сперся на лікті й лише тепер усвідомив безглузду двозначність свого становища — він, командир групи, як боягуз, прикипів до криги, тоді як його підлеглі самостійно намагаються врятувати бойового товариша. Не маючи сил остаточно подолати страх, він повільно звівся на ноги і, намагаючись ступати в слід фельдфебеля, підійшов до солдатів, які витягли, нарешті, на лід нерухомого Хензеля.
Ран нахилився до нього, підняв повіки, потім спробував намацати пульс. Айхлер дивився на широку спину фельдфебеля, і знов його захлеснула хвиля люті від пережитого приниження, яка змусила важко перевести дух. «Як він пройшов повз мене?! Як повз порожнє місце... замалим не засипавши мені очі крижаною потертю. Лайно! Стривай, я тобі ще віддячу! — Раптом мозок пронизав страшний здогад. — Він хотів, щоб у цей розлом звалився я! Ось чому він навмисне випередив усіх, ось чому так дивно дивився на мене. Точно!»
— Мертвий, — констатував Ран, випроставшись, і повернувся до Айхлера, відчувши його наближення спиною. — Перелом основи черепа.
— Чому ви відійшли на неприпустиму дистанцію, обер-фельдфебелю?! — не реагуючи ані на мертвого Хензеля, ані на діагноз Рана, загорлав Айхлер. — Ви порушили інструкцію, Ви... Коли повернемося на базу, я доповім про вашу поведінку.
Ран незворушно дивився у зблідле обличчя гауптмана Айхлера.
— Якщо ви пригадуєте, пане гауптмане, я попереджав, щоб мотуз між тими, хто йде у зв'язці, не провисав, це виключає динамічний поштовх на точку страхування. Ми перебуваємо у бойовій обстановці й не маємо часу на підготовку аварійної системи. До того ж вона зараз узагалі не потрібна, тому що ми йдемо без грудної обв'язки і не по схилу, а по майже рівному льодовику. Крім того, я нагадав, що під час руху закритим глетчером льодоруб тримають напоготові дзьобом наперед, просунувши його в петлю провідника за п'ятдесят сантиметрів від грудей. Саме завдяки цьому залишився живим Вебер. А в тому, що Хензелю вже не допоможеш, нашої провини немає. Він сам додибав до того світу. Зійшов зі стежки, лише крок убік... Хлопцю не пощастило: він ударився шиєю об скельний виступ.