Він пірнув праворуч.
«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»
«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».
«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»
Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.
Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.
«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».
Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.
«Треба встати, — сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. — Треба встати!»
Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.
«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина — те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».
Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її — вона мала принести лише полегкість.
«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.
«Може, я в раю?», — подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.
Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.
«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»
Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це — вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.
Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.
За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.
«А тут іще цей фашист причепився... Вже, мабуть, і слідів ніяких не залишилося, замело вмить. Хуртовина за хуртовиною. Клятий острів! Холодний, білий, а може, й дуже мальовничий, як на екскурсантів, туристів. Ідеальний морг. Мрія патологоанатома! Не спати! Треба йти... Куди? І чому не можна спати?»
Його оповивав солодкий спокій. Повіки склепилися, обважніли, і він забувся.
Опам'ятався від того, що хтось грубо шарпав його за плече. Довго видирався з похмурих завулків напівпритомності. Свідомість відмовлялася оживати для дійсності, виповненої небезпекою, холоднечею, смертю.
«Тут нікого немає... нікого не може бути... я сам... сам. На всій землі». Він силкувався розплющити очі. Почув стогін. «Хто це?!» Й одразу зрозумів, що цей стогін вихопився з нього...»
— Німці!!! — багряним спалахом зблиснуло крізь розірваний сон. Він розплющив очі.
Чорний отвір автоматного дула дивився йому просто у вічі. Він відчув, як запульсувала кров у скронях. Стати на ноги йому не дали. Один з трьох кинув його долілиць, альпіністською мотузкою швидко зв'язав руки та ноги і недбало штовхнув на підлогу. Тільки тепер Цвях остаточно отямився. Забився у безсилій люті, намагаючись вивільнитись і марно напружуючи всі м'язи змученого тіла. І зразу ж отримав кілька жорстоких ударів по ребрах масивними черевиками. Після них угамувався, кашляючи, харкаючи кров'ю й задихаючись...
«От і познайомились. Вишукані в тебе, Іване, манери, прийняв гостей... Під дих, сволота, врізав...»
— Звідки він тут узявся, хотів би я знати? — впритул підходячи до притихлого Цвяха, запитав Айхлер. — Чи не той це тип, якого ви не долічилися, коли взяли у полон тих свиней, га, обер-фельдфебелю? Подивіться на нього уважніше.
— Хоч пика в нього чорна, як халяви моїх парадних чоботів, однак я напевне пам'ятаю, що його серед тих не було. Це точно, пане гауптмане.
— Гаразд. Серед полонених його і не могло бути... Поки що облиште його. Всім відпочивати! — гауптман віддав команду так, наче перед ним на плацу стояв взвод солдатів.
Фашисти обшукали Цвяха, відібравши все, що в нього було. Потім кинули в куток і дали спокій.
Він намагався послабити вузли, напружуючи м'язи то рук, то ніг, але мотузки були зав'язані майстерно.
«Як по-ідіотському попався! По-ідіотському... А тебе, дурню, що, — на цей острів висадили розуму набиратися?..»
Він закашлявся й затих.
«Життя тут напрочуд одноманітне, весь час доводиться з чогось викараскуватися.
Закурити б... Але він відсунув цю безглузду думку подалі. Ну що ж, наше завдання просте — чекати свого часу. І час цей обов'язково настане».
35
Вітер ущух, завірюха вгамувалася. Старший лейтенант Байда та сержант Валєєв вийшли нарешті з набридлого сховища. Дотримуючись максимальної обережності, щоб не помітили зі станції, спустилися метрів на п'ятсот униз. Біля чорної скелі, яка самотньо стовбичила серед снігових заметів і скидалася на кам'яний орган, вони перетнули санний шлях німців між метеостанцією та радіодивізіоном. Пройшли по вузькій попрузі голої, колючої й подертої криги, хоч майже поряд простяглася широка смуга пухкого снігу. Ця хуртовина начисто вимела сніг з однієї ділянки та завалила іншу. Вони пішли по кризі, щоб не залишати слідів.
— Поганий сніг, проклятий... Ми його називаємо «уброд». Сани в'язнуть, собаки в'язнуть... — сказав Валєєв. — Але гола крига — також погано.
— Уважніше, Ігнате. Стеж за санним шляхом, — нагадав Байда.
Немов у відповідь на пересторогу старшого лейтенанта Валєєв насторожився, стишив ходу. Байда також завмер, вслухаючись у легкий шерхіт снігу. Потому обидва стрімко ковзнули до найближчого серака, що скидався на крижаний гриб. Ледве встигли сховатися, як з'явилася упряжка, що повільно торувала дорогу у пухкому снігу. Собаки провалювалися по саме черево і насилу волокли сани з трьома їздцями. Попереду й праворуч від саней, поставивши ноги на полоз, сидів погонич з довгою тичиною. До десантників долітали уривки його команд. Позаду згорбився солдат з рацією за спиною; тонкою тичкою коливалася в такт собачим ривкам антена. А посередині сидів офіцер. Він приклав до очей бінокль і оглядав прилеглі до стежки ділянки, не звертаючи найменшої уваги на труднощі пересування.