Кремезний німець без остраху стояв упритул до Цвяха, проте поводився обачно. Він закріплював якимось химерним морським вузлом мотуз на поясі Цвяха. Перевірив слабину, залишився задоволеним. Цвях перехопив холодний швидкий прижмур ворожих очей. Німець працював спокійно та впевнено, без тремтіння в пальцях. Він саме працював, — з повагою, яка несподівано прорвалася крізь ненависть, подумав Цвях.
Потім повільно й сторожко вони рушили до самотнього будиночку, зануреного в сніг ледь не по самісінький дах, щосекунди очікуючи звідти пострілів.
Вони наблизилися до будинку на критичну дистанцію і півколом розташувалися біля дверей. Німці залягли й приготувалися до стрільби, тільки Цвях залишився стояти — сам посеред густої чистої білини. Фельдфебель різко смикнув мотуз, і Цвяхові також довелося лягти. Потім фельдфебель присунувся ближче до нього, скоротивши відстань метрів до чотирьох, і, несхвально похитавши головою, погрозив пальцем. «Суворий вихователь, хай йому грець!..»
У хатині, здавалося, ніби й не жевріло життя, і, якби не дим, можна було б заприсягтися, що сюди ніхто не навідувався принаймні років із п'ять. Людських слідів навколо не було. Та й не дивно, хуртовина все замела, вирівняла. «А хатинка, мабуть, норвезька. В будь-якому разі, не слов'янська. Ми ставимо зруби з колод, а не з дошок. Зараз буде бій, а я?.. Треба на цього накинутися... але він грамотно ліг, дистанція завелика. Спробую ближче...»
Він почав потихеньку присуватися до фельдфебеля, що втупив у двері уважний, напружений погляд. Смерті в бою Цвях не боявся, але ж не в теперішньому його становищі. Безпорадним, мов худоба на прив'язі! Ні, не зараз!
Після нетривалого вичікування крайній ліворуч, що опинився зі всіх найближче до дверей, наважився відстібнути лижі, різко випростався й зигзагом кинувся до будівлі. Цвях чекав черги, як сигналу, і готувався до останнього стрибка. Але хижа зачаїлася — німець, зробивши дві короткі перебіжки, впав майже біля самісіньких дверей. Тепер він був у мертвому просторі, його вже не могли дістати з будинку. Останнім пружним зусиллям німець кинув тіло під схил даху і притиснувся спиною до сліпої стіни. Невже там — нікого?
Фельдфебель зібрано й незворушно, кинувши лише побіжний погляд через ліве плече в бік офіцера, недбало смикнув за мотуз, даючи зрозуміти Цвяху, що треба звестися й рушати вперед. Цвях від такого приниження відчув сильну спокусу кинутися на фашиста саме тепер, коли дистанція була мінімальною. Кинутися і вчепитися в горлянку! А там — пан або пропав. Але, зустрівшись очима з німцем, зрозумів, що той його просто зімне й відкине вбік, мов обгорілий сірник, — сили були надто нерівними. Він зів'яв. А від німця не приховалася його миттєва рішучість, мабуть, він прочитав її в погляді полоненого. Тому, коли Цвях, повернувшись спиною, рушив у бік хатини, німець дав мотузу напнутися.
Вони рушили вперед, і німець весь час збочував праворуч, намагаючись бути за спиною полоненого, під його прикриттям. Цвях зрозумів, чого той добивається, і не пручався. Так вони дісталися до лиж, полишених другим німцем, який зараз стояв під стіною хатинки й уважно стежив за їхнім рухом, не випускаючи з поля зору й дверей. Потім він припав вухом до стіни, але всередині, мабуть, було тихо, бо по якомусь часі німець скривився, змахнув рукою, що означало — всередині жодного звуку.
Потім він пересунувся до вікна і з чутливою обачністю, будь-якої секунди готовий відсахнутися, припав до нього. Будинок залишався німим. Майже півхвилини ретельно й терпляче вдивлявся німець у темряву хатини. Кожної миті Цвях чекав пострілу. Він приготувався до смерті, але збирався прихопити з собою й фельдфебеля. Мотуз напнувся, Цвях задумав смикнути його на себе й виставити назустріч лижні палиці. Якщо вчасно впасти, то, можливо... Він усвідомлював, що різниця в силі й вазі між ним та його конвоїром дає йому мало шансів, але іншого виходу не бачив.
Німець біля вікна раптом різко відсахнувся. Цвях відчув, як напружився його конвоїр. Потім німець під хатиною знову обережно присунувся до скла й почав вдивлятися у щось, що насторожило його, вже з явною метою, не крутячи головою. Нарешті відірвався від вікна, перевів подих і, знявши рукавицю, спершу відігнув вказівний палець, потім опустив додолу великий палець і розвів долоні. Цвях бачив, як чіпко стежив за цими сигналами фельдфебель, як ворушилося дуло його автомата, готове вивергнути смерть. «Один? Мертв'як? Хто?»
Тепер, як зрозумів Цвях, фельдфебель разом з полоненим мав також підтягнутися до дверей. Але він залишився на місці. Це було не за правилами. Цвях переводив погляд з одного німця на другого, силкуючись збагнути логіку їхніх дій.
А погляди ворогів були звернені до офіцера. Той і далі тримався на значній відстані, націливши автомат на вікно й двері. Це був явний перебір — з такої відстані його стрілянина була б неефективною. Полоненому раптом здалося, що подібна думка промайнула й у головного конвоїра, він навіть помітив легку гримасу зневаги на обличчі фельдфебеля. Офіцер тим часом не бажав повторювати пересувань своїх підлеглих, він проїхав уперед і ліворуч, метрів на п'ятдесят скоротивши відстань до хатини. Тепер усі завмерли, приготувавшися до вирішального стрибка.
«Ну, Іване, готуйся до зустрічі з Богом!»
Німець під стіною, підкоряючись жесту фельдфебеля, ударом ноги розчахнув двері навстіж.
37
Льодовик, долаючи велетенський кам'яний поріг, розламувався на перегині й коловся далі, перетворюючись на геть неприступний лабіринт величезних розломів, тріщин, каверн. Здається, рухатися можна тільки скельним пасмом. Але їхній шлях лежав саме через льодоспад, бо скелі відвели б їх від мети. І старший лейтенант Байда, і сержант Валєєв дуже добре уявляли всю складність свого завдання. По-перше, подолати цей клятий льодоспад, що було «класикою» альпінізму, а по-друге...
— Як тобі рельєф, Ігнате? — не повертаючись, запитав Байда. У відповідь — мовчанка. Байда хутко скосив очі і через плече побачив отетеріле лице сержанта. — І найпаскудніше те, що, коли йдеш цим хаосом, нема жодної гарантії, що наступної миті під ногами не з'явиться нова тріщина. — Він знову подивився на Валєєва. — Не дрейф, сержанте. Брати Абалакови і не таке проходили. Подолаємо! Нам би встигнути пройти цю ділянку до того, як туман упаде. Поглянь.
«Доведеться поквапитися. За три години нас може накрити».
Схилом вони рухались у зв'язці, ступаючи слід у слід, намагаючись іти так, щоб не провалитися обом в одну тріщину. В підозрілих місцях Байда зондував сніг льодорубом. Вузькі розломи вони перестрибували, намагаючись приземлитися на всі зубці «кішок», ширші — переповзали крихкими сніговими мостами.
«Ну от, аби почати, а там воно піде... А тут уже градусів шістдесят. Треба йти в лоб, на передніх зубцях. Льодоруб упоперек... три такти... Ігнате, уважніше! Удар короткий, сильний. «Кішка» ковзає... не панікуй! Знову ліва пішла... крок невеликий... Права... так. Тепер переношу льодоруб... А вестибулярна непогано працює... прорвемося! Далі гострий гребінь... а праворуч? Твердий фірн... піду на двох льодорубах... у мого дзьоб із зазубринами й загнутий як треба...»