Багато часу відбирали пошуки пологих схилів без тріщин зі стінкою. Байда раз по раз брав льодоруб Валєєва і, встромивши його в стіну, пропускав через карабін зашморг з репшнура зі стременом, стромляв ногу в стремено й підтягувався. Опісля штрикав вище свій льодоруб, повторював процедуру.
«Підтягнутися... тут лід крихкий... потрібні три опори. Так. Перехопити льодоруб за головку... пальці зверху... Рука... Р-раз! На себе. Тримає! Правою... удар. Сколов! Ще раз... сильніше!.. Трохи вище... Головне, відчувати кригу. Тут треба сходинку рубати для Ігната... «цебрик». Ще метр... Ігнат на схилі добре працює...
Туман геть близько. А попереду — величезна тріщина. Здається, вона перетинає упоперек весь льодовик. Ні, надто широко, щоб перестрибнути... Беремо різко праворуч... має ж бути звуження... або міст. Ще праворуч... Ось він! Наскільки міцний?.. Ігнат тримається за мною. Кріпкий хлопець, молодець!
Не встигнемо вийти, туман раніше накриє. Попереду схил дуже стрімкий... У тумані це смертельний номер...»
Байда втомлено розпластався на кризі й, озирнувшись на Валєєва та пересвідчившись, що той страхує його, поповзом рушив вперед крихкою сніговою перетинкою. Коли він подолав найнебезпечніший серединний відрізок, сніг під ним раптом провалився...
Впродовж перших жаских секунд свого падіння Байда відчайдушно намагався зачепитися за стіну то «кішками», то льодорубом. Йому ввижалися великі снігові кристали й синьо-зелений лід. Він дряпав його, вдаряючись об стіну грудьми, головою, спиною. «Скільки це може тривати? Страховка! Скільки метрів я лечу?» Щомиті він чекав смертельного падіння на тверде крижане дно і чомусь понад усе боявся почути тріск власних кісток.
Раптом шарпнулася поясна обв'язка. Страховка!!! Здалося, що минула вічність. Він завис над бездонною чорнотою. Боявся поворухнутися.
«Свинство! Безпораднішої ситуації годі й уявити; ліхтарика б зараз, але він у рюкзаку, а зняти рюкзак — значить, позбутися.
Чи надійно Ігнат закріпив мотуз?.. От лихо, льодорубом теж не дотягтися... Хіба що маятником... Ні, не дотягнуся... А «моя» стінка?..»
Почав обмацувати крижану стіну руками, намагаючись уникати різких рухів і не «рвати» мотуз. У голові роїлися думки про те, що даремно вони пошкодували час на грудну обв'язку та аварійну систему, адже з ними видряпатися звідси було б дуже просто. «Потрібної амплітуди не виходить. Правильно ми підв'язку зробили... — його долоня десь на рівні очей наткнулася на невеликий фірновий карниз, що намерз на стіні. Обережно, боячись повірити у такий подарунок, він обмацував кригу вздовж карнизу... — Та тут ціла «полиця», майже «балкон»! Тепер льодорубом, обережненько... Глибокий видих... спокійно. Р-раз! Тепер вниз... Униз! Інакше вирветься. Підтягнутися... плавно. Тримає! Мотуз прослаб? Мало... Тепер ліва «кішка»... Ну... Є! Фу-у... Права трохи вище... ледь-ледь... Нормально. Знову льодоруб... Стою на «полиці»! Тепер можна глянути вгору».
Він обережно, з якимось острахом, звів очі догори й побачив небо крізь дірку, в яку провалився кілька хвилин тому. Діра була за якихось десять метрів над головою. Потім почув монотонні крики Валєєва.
«Мабуть, він уже давно кличе мене. А я ще й досі не обізвався. Але Валєєв все одно не почує, із такої могили голос не долине. Тепер мотузом потрібно спілкуватися, а він, до речі, провис, і я зараз його перехоплю...»
Він двічі смикнув мотуз, даючи зрозуміти Валєєву, що живий. Сержант обережно вибрав слабину... «Боїться зірвати, розуміє, що я на опорі...» Він притиснувся щокою до криги, відчуваючи її холодну гладінь.
Майже годину видирався він з крижаного полону, доки побачив посіріле обличчя товариша.
38
Петро Чорний помітив їх з вікна. Чотири білі силуети повільно сунули зі сходу, майже зливаючись з навколишньою білизною.
— До нас гості, — його застуджений бас заскочив зненацька Смагу й Краповича, які зосереджено пакували мізерні припаси.
Смага глянув у вікно й утримав Краповича, що прожогом кинувся гасити піч.
— Пізно, Василю. Доведеться зустрічати, — в його голосі пролунала філософська відчуженість.
— Як? — Крапович не приховував роздратування.
— Як? Гостинно. Їх же лише четверо.
Він на секунду замислився. Потім, діставши магазин, заходився вилущувати набої.
— Пропоную варіант. На обговорення — дві хвилини.
Двері розчахнулися всередину і, спружинивши від надмірного зусилля, почали повільно відходити назад. Німець цілком грамотно кинув тіло праворуч і притиснувся спиною до стіни, водячи дулом перед собою.
Посеред хатини, біля пічки, долілиць лежав чоловік у німецькому бушлаті. Руки з покарлюченими пальцями викинуті вперед, голова повернута до дверей. Німець побачив його ще з вікна. І якщо чоловік живий і просто спить, то від грюкоту він мав би прокинутися. Але чоловік у бушлаті не ворушився.
Більше в хижі нікого не було. Погляд німця обвів усі кутки, сховатися було ніде. Він миттєво оцінив ситуацію, але, коли, відірвавши спину від стіни, зібрався підійти до безживного тіла, звідкись згори в його голову жорстко вперлося залізо. Безжальність доторку чужого дула він відчув навіть крізь ерзац-хутро шапки. Тіло конвульсивно стислося від страху. Коли двері нарешті зачинилися, бічним зором він помітив ліворуч спрямоване на нього ще одне дуло. По-ведмежому масивний силует ворога заповнив собою півхатини. Він зрозумів, що приречений.
Чорний загородив собою двері, Крапович став біля вікна. Всі діяли швидко й безгучно.
— Руки опусти і слухай мене уважно, — тоном учителя звернувся Смага до німця. — Заспокойся, зробиш усе, як я скажу — житимеш. Ні — здохнеш. На роздуми — три секунди. Ну!..
— Згоден, — прохрипів німець.
— Василю!
Крапович відійшов од вікна і, кинувши скептичний погляд спершу на німця, потім на Смагу, натис на кнопку магазинної коробки, витягнув магазин, пересмикнув затвор і, продемонструвавши, що автомат розряджений, передав його Смазі. Той швидко начепив його на німця, витягнув з кишені інший магазин, порожній, підніс його до очей полоненого. Після того, як той автоматично хитнув головою, вставив у автомат.
— Він спав, — вказуючи на Краповича, доброю німецькою мовою, тим-таки професорським тоном провадив Смага, — ти знайшов його тут і взяв «тепленьким». Більше тут нікого немає, зрозумів? Нікого немає, тільки він. І зараз ти перекажеш це своїм камрадам. І покличеш їх сюди. Зрозумів? — Німець знову кивнув. — Пам'ятай — ти в мене на мушці, а я не схиблю, — закінчив він свої напучування. Опісля перевів погляд на Краповича.
Той підняв руки і став попереду німця. Смага повернув ворога обличчям до дверей і підштовхнув дулом. Потім, притримавши його, зазирнув тому в очі й упівголоса закінчив: «Давай, гансе. Зробиш — будеш живий».
З моменту появи німця в хатині минуло не більше хвилини. Тепер він знову з'явився на порозі, підштовхуючи в спину пожмаканого суб'єкта. Запала виснажлива пауза. Смага затамував дух і напружився.
Нарешті Фегман по якомусь ваганню змахнув рукою і вигукнув у бік офіцера, що звівся над сніговою поверхнею:
— Він тут один, я взяв його сонного.
Цвях ледве впізнав у розгубленому суб'єкті Краповича, й серце його тоскно стислося, коли побачив підняті руки товариша. «Нічого. Ще повоюємо, нас тепер удвічі більше! Ми тепер сила!..»
А Крапович, немов не впізнаючи, дивився кудись крізь нього, певне, на конвоїра-фельдфебеля. Все подальше відбулося за якихось три-п'ять секунд. Краєм ока Цвях помітив, що офіцер за далеким наддувом почав повільно зводитися. Фельдфебель за спиною щось вигукнув, чи то здивовано, чи то радісно, немов побачив давнього знайомого. Німець на порозі чомусь не ворушився. Коли вони під'їхали майже впритул до входу і фельдфебель, кинувши напарникові: «Чого стирчиш, Фегмане? Заводь цих свиней усередину», — почав розв'язувати зашморг на поясі Цвяха, Крапович раптом зробив два кроки назустріч і, штовхнувши Цвяха так, що той полетів у сніг, зовсім не боячись дула, що стирчало у нього за спиною, встиг нанести ошелешеному фельдфебелю страшний удар ногою в печінку. Цвях, щосекунди очікуючи автоматної черги і дивуючись, чому не стріляє той, що біля дверей, кинувся на свого поваленого конвоїра. Він знав, що це кінець, що, коли не тепер, то наступної миті проторохкотить смертельна черга, він чекав свинцю в спину, але до цього шалено жадав побачити страх на обличчі німця.