Встромляю айсбайль... навантажую трохи — аби зберегти рівновагу. Добре. Тут підступна вертикаль... шпари снігом забиті, кригою затягло... Ніхто ще не бував на цих страшних стінах — ми перші, може, й останні. Вже недалеко... до півночі дійдемо до самого нутра цього масиву. Нутро похмуре, треба сказати... Від нього такою холоднечею віє, що душу виморожує... Тільки б цю перетинку подолати... а там плато... Добре, хоч мороз, каміння не «літає». Тут полиця... а там? Добряча задирка, сантиметрів зо два. Гладенька. Далі потяглися тільки дрібні зачіпки... правіше, тепер сюди, ще праворуч... перегин... і... все? А далі? От уляпався! Далі шляху нема, проґавив!.. Потрібен гак! А гаки скінчилися! Проґавив, холера! Тепер виплутуйся... Але ж не може так бути... має бути продовження. Стоп. Не панікуй! Назад? Як добре було б назад, на полицю... але ж не можна! Не вийде. Там шпарина, звідси не роздивишся, але ж наосліп не втраплю, тільки сили витрачу... Закладку!»
Швидким сліпим рухом, не відриваючи погляду від дрібної поперечної шпаринки за півметра від себе, він зняв з поясного карабіна невелику втулку з кільцем й увігнав її в шпарину.
«...Надто легко ввійшла... То й що? Вибору нема! А якщо зірвуся? Хомич страхує... а там по дорозі ребро рашпилем... мотуз треться об гострий перелом... Перепад? Метрів двадцять. Багато! Ривок буде дай Боже. Навіть Хомич не втримає, зірву і його... полетимо разом. Ні, літати не можна!..»
Чоло вкрилося холодним потом.
«Спокійно. Не панікуй. Час?.. Скільки я тут підвішений?.. Тихо. Проштрикнув мотуз... Ну!»
Він залишив опору й, повільно навантажуючи втулку вагою свого тіла, потяг мотуз на себе. «Тримає? Начебто так...»
Почав підтягуватися, обережно пересуваючи ноги вздовж стіни, підтягуючись угору й праворуч. Там був рятівний камін!
Раптом почув скрип. Це рипіла втулка. Інстинктивно, шостим чуттям зрозумів, що за якусь секунду вона вискочить із свого гнізда! Опанував страх. Він завмер і тієї ж миті відчув, як усі його нутрощі сплелися в тугий жмут. А десь унизу, під сонячним сплетінням, раптом стало порожньо й нудотно. Конвульсія страху болем відгукнулася в скронях і пальцях рук, вибухнула шаленою жадобою до життя, напоїла небувалою енергією, точністю рухів, ясністю думки. Вибух страху вивів його із стану відчуженості, повернув волю до опору, змусив рухатися далі. Він зважився на відчайдушний кидок праворуч, і розчепірені пальці намацали заглибину. Він просунув долоню в заглибину, стиснув кулак замість гака, так — досяг каміна! Наступної миті втулка з легким шурхотом випала зі шпари.
«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»
Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.
«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин — і відпочинок...»
Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.
Джафар ступив на щільний фірн і ледь не наткнувся на німця, що саме виходив з-за скупчення каменюк. Той стояв на лижах, налігши на палиці й кліпаючи вкритими памороззю віями. Поява тут «чужих», мабуть, була для нього цілковитою несподіванкою. Він спробував було вхопитися за автомат, але зброя висіла далеко за спиною, і Джафар миттєвим випадом звалив і обеззброїв його. Коли підійшли всі інші, Джафар передав Щербові документи німця.
В офіцерській книжці було написано: «Гауптман Айхлер Петер».
41
За годину пересування в густому тумані група Чорного вийшла на узбережжя. Тут вони виразно відчули подих північного вітру, що з кожною хвилиною дужчав, розриваючи туман на біляві пасма і зносячи їх на південь. Їм належало йти вздовж відлогої берегової окрайки в тому самому напрямку.
Пейзаж нагадував погано проявлену фотографію — сірі скуйовджені космаки, якісь рухливі білі плями. Здавалося, густе білясте повітря пронизане небезпекою.
Вони подолали ледве кілометр, як праворуч, біля самісінької води, в розривах туману виразними плямами з'явилися, як привиди, білі фігури, що копирсалися біля якоїсь посудини. До них було метрів двадцять.
Вони помітили одне одного майже одночасно. Звели автомати. Чотири на чотири. Для обох груп світ звузився до гарячої вузької стежки. Погляди схрестилися. Тепер — не розминутися.
Фашисти саме витягували баркас на берег, відтак скупчилися й відкрилися одразу всією групою.
Цвях спробував було попередити Краповича, але крик його застряг у горлянці. Василь лише на мить відчув мовчазний тиск націленої в нього сталі. Дула спалахнули яскравими білими вогниками й, прошивши клубочливий простір, блискучими трасами ввігналися в остовпілого білоруса. Шалений удар одірвав від снігу, й потік свинцю швиргонув уже мертве тіло назад.
Цвях відчув гарячкову пульсацію в скронях і пекельне шаленство, що з-поза меж свідомості вирвалося з глибин... Він уже не бачив, як бив з-за валуна Чорний, не чув, як німці щось хрипко й безладно кричали, як дрібно розсипалися їхні автоматні черги, як із-за спини почав стріляти Смага, що стріляв на звук, як свистіли кулі навколо нього. Він тиснув на спуск свого автомата. Тиснув доти, доки не полетіли друзки від баркаса та клапті обмундирування, допоки його автомат відгукнувся сухим металевим клацанням...
За годину спорудили для Краповича останній земний притулок. Розширили кригу в розломі й закидали тіло камінням, ото й усе. Вітер змінив напрямок, і з неба посипав дрібний колючий сніг, тонким шаром укриваючи свіжу могилу.
Опісля, навантажені трофейною зброєю, мовчки ступили до баркаса. Смага обвів стомленими очима олив'яну стиглість води й неба і вдавано бадьоро підсумував:
— Сили далекого оперативного прикриття в кількості трьох бойових одиниць до виходу на рубіж готові.
Цвях облизнув потріскані губи.
— Щось настрій у тебе...
— А ти, бачу, занудьгував. Зажди Богові душу віддавати. Ще поживемо трохи, — відвернувся від Цвяха Смага.
— Трохи повоюємо... Василь свою лепту віддав, тепер — наша черга... — сказав Чорний.
Зіпхнули баркас у воду. Завели двигун, і, лишаючи за кормою легку кіптяву, рушили вздовж узбережжя на південний схід. Вони не могли знати, що чекає їх попереду, але в одному були впевнені: атакуватимуть тепер вони.
Сержант Петро Чорний згадував, як віддавав штабному лейтенантові ордени й документи, і той дивився на нього так, наче бачив уперше. У паперах Чорного був лист. Він написав його заздалегідь, давно, на випадок, якщо не повернеться.
«... Прощавай, синку. Виростеш — усе зрозумієш. Бережи неньку!»
«Так, смерть — вагомий аргумент, коли йдеш на неї тверезо. От тільки шкода, що далеко від землі рідної... До Вкраїноньки рукою не докинути».
Він укотре огледів приступний простір. Рація, що її залишив німецький радист на робочій хвилі, мовчала, як звичайний металевий ящик, важкий і непотрібний, і для них, які звикли до вищання та клекотіння рації, це було протиприродно. Примхи високих широт?
Вирішили зробити перепочинок, сховавшися в маленькій бухті. Знайшли серед каміння затишну нішу, нанесли плавника і скупчилися біля вогнища.
— Чогось на сон хилить, браття... Розкішне в нас життя. Суцільна млість душевна — сказав Смага.
— Скоро німак тебе збадьорить... крупнокаліберним! — озвався Цвях.
— Головне, щоб одразу вогонь не відкрив...
— Та ми ж чемно підемо, без пострілів. Доки німці розберуться, що ми — це не вони...
— Не вдасться... Німець нас простежить з першої миті. А від причалу до будинку метрів із двісті. Так що на нас чекає дуель. З їхнім крупнокаліберним.