Мотор, на щастя, працював і далі. Запустити його зараз Цвях був би не в змозі, тому підсвідомо спрямував баркас до виходу з фіорду. Тим часом гарячково розмірковував, яких ще втрат він може завдати ворогові перед тим, як смерть накриє його крижаним саваном.
Знову немилосердний біль роздирав тіло. В роті відчувся солодкуватий присмак крові. Нудило. Повільним і важким зусиллям людини, що перебуває між життям і смертю, він навалився на румпель і спрямував баркас зворотним шляхом уздовж західного узбережжя. Він прийняв рішення...
«Щоб диму більше було... вони повинні добре диміти, помітно... шини класну кіптяву дають, здалеку видно буде... Чекатиму гостей... А будинок підпалити — це тільки сказати легко... Адже я за годину копита відкину, і ніхто мені не допоможе... З такою діркою в боці ніхто більше години не протягне... Навіть я. Встигну? А сірники?..»
Окрім прогумованої торбинки з сірниками, яка була в кожного бійця групи, він завжди мав власний НЗ сірників, попередньо занурених у розплавлений парафін і разом з теркою ретельно закупорених всередині гільзи. Але фашисти все відібрали.
Автомат Цвях упустив, коли його поранили. І тепер у нього залишався тільки парабелум, який віддав йому Чорний перед тим, як висадитися. Дев'ять патронів. Він висипав на задубілу долоню вміст обойми.
Знову відчув нудоту й запаморочення. Кривавлячи негнучкі пальці, вивернув кулю з гільзи і дуже обережно, найбільше боячись розтрусити безцінні крупинки пороху, висипав половину на папір. Потім заткнув гільзу паперовим пижем. Причому намагався підігнати пиж не надто туго. Загнав наготовлений набій у дуло. Дерев'яним, погано координованим рухом спрямував його трохи вище розпалу й натис на спуск, потому тицьнувся лобом у холодні дошки.
Оранжеві спалахи полум'я м'яко розтікалися по чолу й скронях.
За кілька хвилин йому довелося виповзати з палаючої хижі. Полум'я охопило її всю, і в небо звівся стовп підфарбованого кіптявою диму. Лишалося чекати гостей.
48
Майора Гревера мучила спрага, викликана не так задухою гаряче натопленої кімнати, як нервовою напругою. Він відчував страх і розгубленість. Риси його обличчя загострилися, в очах з'явився гарячковий блиск. Не раз його обсідали думки, від яких невтримно тягло до помешкання радистів.
«Затримати! Затримати передачу до повернення Айхлера. А якщо Рану вдасться здійснити те, що я задумав, то затримати доведеться й геть на невизначений термін. Правдоподібний мотив згодом можна буде вигадати — зрослий обсяг передач у переддень операції «Вундерланд», часте непроходження, оперативний радіообмін у зв'язку з червоним десантом, великий обсяг радіоперехоплень, — ми вийшли на прослуховування американської армії аж у Луїзіані — і таке інше. Гадаю, що логічне підґрунтя я зможу знайти. Зараз головне — затримати. А втрату тексту радіограми в умовах протиборства з червоними, якщо, звісно, вони підуть на вогневий контакт, організувати не так уже й складно...»
Він уявив, як після повернення спецкомісія запорпається у всіх паперах, звірятиме дати, строки, підписи, аналізуватиме правомірність та доцільність командирських рішень, режими роботи й характеристики апаратури, допитуватиме особовий склад і таке інше... Почнуть нишпорити, облизувати, винюхувати. Уявив сірі одутлі пики тилових чиновників з проникливим виразом холодних очей і внутрішньо здригнувся. Цей майже реальний образ немов підхльоснув його, додав упевненості в своїй правоті, зробив її беззаперечною та морально виправданою.
«Ні, ви не маєте права вирішувати мою долю, панове!»
Він зняв телефонну слухавку. Рука тремтіла. Гревер зумисне скористався телефоном, а не вдався до особистого контакту. Він не хотів демонструвати підлеглим важливість для нього радіограми гауптмана Айхлера.
— Біля апарата начальник чергової зміни унтер-офіцер Тільгнер.
— Це майор Гревер. Який обсяг радіообміну на наступну ніч з об'єктом «Майбах-2»?
«Майбах-2» був одним із радіоцентрів ОКВ у Цоссені. Туди надходила вся оперативна інформація, перехоплена за добу.
«Яким ідіотом, певно, я виглядаю в очах цього унтер-офіцера», — подумав Гревер, пропускаючи повз вуха відповідь начальника зміни.
— Скажіть, унтер-офіцере, у вашому журналі за минулу добу зафіксовано заявку на передачу гауптмана Айхлера? Мене цікавлять заявлені частоти.
— Зараз подивлюся, пане майоре.
«Вчора, якщо не помиляюся, чергував унтер-офіцер Нумбергер. Отже, Тільгнера, може, не поінформували. Це добре...»
— Алло, Ви слухаєте, пане майоре? Ми працюємо на плаваючих частотах, а тут вказана фіксована частота 1200 мегагерц. Алло! В журналі позначено також, що згідно з вашим наказом передача відкладена на 24 години. Запис зроблений 29 липня о 16 годині 38 хвилин. Позаяк 24 години минули двадцять хвилин тому і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, радіограма передана за призначенням о 16 годині 42 хвилини черговим радіотелеграфістом Штокерманом.
Слухавка приклеїлася до вуха Гревера. З відразою до себе він відчув, як рясно спітніли долоні й запульсували скроні.
— А там не записано, — раптово охриплим голосом спитав Гревер, — що передачу затримав я до повернення гауптмана Айхлера з завдання? І чому Ви, начальник зміни, не зателефонували мені перед тим, як передавати її в ефір? — стримуючи миттєво зростаючу хвилю люті, ледве не прокричав Гревер. Ось вона, наша бюрократія, наша пунктуальність, що її зневажає весь світ! Чорти б нас усіх побрали! Хоча, невідомо, пунктуальність це в даному випадку чи, навпаки, її відсутність...
— Винний, пане майоре, — відповів унтер-офіцер. Він мав свого безпосереднього командира, обер-лейтенанта Ерслебена, і тому не дуже переймався, слухаючи роздратований голос начальника експедиції, що не розумівся на їхній вельми специфічній діяльності. Напевне, він вважав, що майор втручається не в свою справу. Та й формально він мав рацію.
«Кінець! Здіймати галас немає сенсу. Айхлер переграв мене. Напевне, чимось зацікавив цього Тільгнера... підкупив радистів... Мерзотник! Він виявився хитрішим, ніж я уявляв...»
— Доповісте про цей інцидент своєму командирові. Хай він накладе на Вас стягнення, — наказ пролунав тихо й безнадійно.
— Яволь, пане майоре, — байдуже відповів голос на протилежному кінці.
Гревер повільно опустив слухавку в гніздо.
«От і все. Кінець невизначеності...» — він заціпеніло сидів за столом, намагаючись подолати знічення і зібрати докупи думки.
— Дим! На півночі дим, пане майоре!
Захеканий Хіпплер стояв на порозі Греверового кабінету. За його спиною височіла постать унтер-офіцера Шпенкера, який поривався протиснутися у вузькі двері, що їх затуляв Хіпплер. Гревер відірвався від зведення радіоперехоплення, яке й досі тримав перед очима, не в змозі подолати приголомшення, й запитально звів брови.
— Спокійно, Хіпплере. Звідки такий поспіх? Дайте доповісти начальникові варти, — підкреслено спокійним тоном промовив він. Спокій давався йому нелегко. Подумки він відзначив проникливість денщика, від якого не приховалася підвищена знервованість начальника та нетерпіння, з яким той чекав звісток від групи, яка пішла до самотнього мисливського будиночка.
«Треба бути обережнішим, — ковзнула думка. — Якщо це помітив він, могло впасти у вічі й іншим. Спокійніше, майоре!»
Шпенкер, нарешті, протиснувся вперед і, збентежено кліпаючи червоними від безсоння очима, доповів, що над скельним масивом у напрямку розташування самотньої хижі до неба здіймається дим, чорний дим. Його помітив три хвилини тому вартовий другого поста рядовий Трайбман. Схоже, хтось підпалив хижу.
— А ракети? Мають бути ракети, — приховуючи хвилювання, перепитав Гревер.
— Ракет не було, пане майоре.
— А цей... Трайбман не міг їх проґавити?
— Виключено, пане майоре, — не зморгнувши оком, заперечив унтер-офіцер Шпенкер.
«Так воно, мабуть, і є. Цей не збреше. Тоді якого дідька горить ця хатина?! Що маю думати про все це?! Ран або ж Айхлер повинні були знищити хижу й одразу ж сигналізувати ракетами. Хижа горить, а ракет нема. Тоді... Це червоні? Навіщо? Вони ж демаскують себе. Я не можу збагнути їхньої логіки...»