— Хай там як, це — надзвичайна подія, і нам усім належить добряче подумати над тим, як подати в рапорті начальству те, що сталося. У будь-якому разі поведінка гауптмана Айхлера плямує увесь загін. Навіщо нам зайвий клопіт і неприємності, чи не так, графе?
Ерслебен мовчав.
«Дурниці все це, — несподівано тверезо подумав Гревер. — У мене безсумнівна перевага над Айхлером: гауптмана немає серед живих, і, хай би що я скажу, спростувати мене він уже не зможе. Але в таких випадках взаємного протистояння, або, простіше кажучи, партійних чвар, вирішальне значення має не правота й доказовість, а чинник випередження — хто перший доніс, той і правий. Хоч би як змінилися подальші обставини, той, на кого доносять, назавжди залишиться звинуваченим. Запущений маховик звинувачень зупинити вже неможливо, він ламає хребет звинуваченого навіть після смерті або зрадництва самого донощика. Це закон. Четвертий парадокс Гревера? Лайно! Лайно... Яке ж навкруги лайно!»
«Під час дізнання Рюдлофф, що стояв за кулеметом, безумовно, підтвердить, що я відштовхнув його від кулемета і особисто розстріляв обидві групи, включно із Айхлером. Цей факт — проти мене. Вони, звісно, тлумачитимуть його як зведення особистих порахунків. Та чи міг я вчинити інакше? Ні. У кулеметника тремтіли руки, й він злочинно довго зволікав із відкриттям вогню, ворог міг підійти на небезпечну для об'єкта відстань. Я не мав вибору. Такої версії мушу триматися перед хлопцями з гестапо. Чи перетягне вона шальки терезів на мій бік? Все залежатиме від їхньої упередженості, від того, що передав Айхлер у своїй радіограмі. Кумедно: його вже нема, а папірець, цей донос, наповнений отруйною брехнею «партійного обов'язку», залишився. Хоч з якого боку підходь — мені не виплутатися, даремно тішуся надією».
А за склом згущувалася біла імла. Він знав, що це таке, і ставився до цього явища надзвичайно серйозно. Видимість погіршується, аніж за найсильнішої хуртовини, в білу імлу занурюєшся, немов у вату. Звукові орієнтири не діють, і, йдучи на шум, насправді можна йти в протилежному напрямку. Виникають оптичні ілюзії, розміри предметів спотворюються: замет здається велетенською горою, птах — страхітливим птеродактилем.
«Але це ненадовго, надто дме низовий вітер. Скоро почнеться хуртеча. А коли вона скінчиться, доведеться спорядити групу для розкопок. Треба неодмінно відкопати трупи тих, кого я встиг покласти на льодовику. Якщо червоні дозволять. Цікаво, скількох я застрелив, окрім Айхлера? Всі вони красиво падали, доки не затягло снігом... Якщо червоні дозволять... Тепер доводиться припускати можливість оточення й облоги. Наше становище вельми скрутне. Напевне, вони почнуть атаку».
— Ідіть відпочиньте, обер-лейтенанте. Хуртовина дає нам таку нагоду.
«А я мушу вирішувати. Доля не дає вибору. Рішення... Єдино можливе і, отже, правильне. Єдине? Навіщо дурити себе? Є ще одне, яке справжній солдат завжди мусить тримати в голові. Обірвати власне життя. Чи то з допомогою ампули, чи — власної кулі або ж кулі ворога — це не так уже й важливо».
«Так, свідків того, що тут відбуватиметься найближчим часом, не буде. А «Фленсбург»? Вони вже йдуть сюди. Чи встигнуть? Садист Айхлер, напевно, уже замовив мені місце на тому світі... — Він уявив собі зловтішне торжество своїх «доброзичливців», фальшиву скорботу на їхніх обличчях, бухгалтерську байдужість паперових «щурів» з партійної канцелярії, що закривають його справу і передають її до «саркофагу», — так їхнім жаргоном зветься архів, — і відчув у собі хвилю шаленого протесту. — Ні, я не дам їм такого задоволення!»
57
Всі мовчали. Рухатися не хотілося. Джафар перев'язував Назарова, якому куля влучила у стегно й застрягла в м'якоті. Виймати її поки що не зважилися.
— Трохи праворуч і вище, і грала б інша музика, — похмуро мовив Назаров. — Ледь усе чоловіче не відстрелив, гад. Дотягнутися б зараз до нього, я б за такі штуки...
Німець, отримавши кулю від своїх (куля пробила передпліччя), враз знітився, втратив пиху і перетворився на звичайну людину, що страждає від болю. В очах з'явився запобігливий полиск. Сиротін перев'язав його і зауважив, що фріц цілком боєздатний і на спуск натискати може.
Самому Сиротіну автоматною чергою перерубало лижну палицю. Ото прошерстив фашист!
«Ні, нам з ними на цьому острові не розминутися, — подумав Щербо, кожною кісточкою відчуваючи, як розпливається тілом ломота від тепла... — Розворушитися! І хлопців розворушити. Хомич правильно зорієнтувався. Передусім треба скористатися перевагами нашого теперішнього становища, а про недоліки ще буде час поміркувати. Хуртовина тільки починається».
— Чого затужили, ледарі? Сама доля потурбувалася, щоб ми повечеряли й відпочили. Давай, старшино, по банці кожному. Економити не будемо, нам тут недовго нидіти. Хоча, — Щербо прислухався до завивання вітру, — годин на вісім хуртовина затягнеться. Вечеряти і спати. Чергувати по годині. Перший — Гаральд, — закінчив він і взяв із рук старшини відкриту банку яловичини.
Прокинувся раптово, і тіло одразу відгукнулося пружною готовністю до праці. Відпочило тіло... «Котра година?» Погляд був ясний, і він ще раз здивувався своїй бадьорості: «Як у молодості... Зараз друга, отже, я спав рівно шість годин...» Прислухався. Скиглення вітру ледве долинало з-за щільно прикритих віконницями бійниць. «Шабаш відьом триває. Чи довго ще? Якби знаття...»
У завивання вітру зненацька вплелися нові звуки. Він не одразу збагнув, що це. Але шум виразно долинав з правого кутка, де поряд з брезентовим рулоном приткнувся пофарбований у біле металевий ящик. Це ожила німецька радіостанція. У запалі сутички з ворогами хтось звалив її з лави на підлогу. Трохи осторонь валялася відкинута кришка.
До напруженого слуху Щерба донеслися невиразні слова. Випередивши Ткачука, кинувся до навушників.
«Айсблуме»-перший, я — другий, я — другий. Викликаю «Айсблуме»-один», — одноманітно бубонів радист. «Метеостанція силкується зв'язатися з базовим об'єктом», — здогадався Щербо. Його охопило хвилювання, причини якого він і сам не зміг би пояснити. Голос, що ледве пробивався крізь шум ефіру, був далеким, наче передачу вели не за три кілометри звідси, а щонайменше з материка, той голос часто зникав, немов знесилений боротьбою з ворожим простором. «Айсблуме»-перший, «Айсблуме»-перший! Я — другий. Чуєш мене? Викликаю «Айсблуме»-один... Доповідаю, що о двадцять третій сорок нам здалися п'ятеро червоних. Хуртовина загнала їх до нас. Іх п'ятеро. Повторюю: здалися п'ятеро червоних. «Айсблуме»-один, я — другий... Повідомляю: Штоттель та Грабовскі щасливо дісталися станції, технічну документацію збережено цілком. Повторюю: Штоттель і Грабовскі дійшли нормально. «Папери» у нас... Перший, перший, я — «Айсблуме»-два, чуєш мене?»
Щербо задумливо зняв навушники. Нічого собі... Півхвилини — і купа запитань. Але! Але головний висновок з почутого: якщо радіохвилі пробилися — хуртовині невдовзі кінець. Ось і підказка!
— Сурми підйом, Сергію!
«Дме десь метрів п'ятнадцять на секунду, терпіти можна...»
— Всім приготуватися!
— Ну, от і гарнесенько. Бо я вже злякався, що ще й снідати доведеться, — сказав Назаров, але одразу ж застогнав від болю і додав кілька міцних словосполучень.
За кілька хвилин всі були готові. Щербо зупинився перед шеренгою, вдивляючись у лиця. Помовчав. Потім сказав:
— Виходимо зараз, у хуртовину. Вона закінчиться дуже скоро. Йдемо тихо, без артпідготовки. У спільній зв'язці. Німця беремо з собою. Сиротін, Жоро, відповідаєш за нього... Рухатися чітко один за одним. Спиною до вітру не повертатися, щоб не втратити напрямок. Першим іду я. На підході до об'єкта працювати парами, автономно. Висхідний рубіж кожен знає.
Він подивився на Назарова.
— Доведеться тобі, Олексію, потерпіти. Старшина допоможе. Півгодини протримаєшся, а далі...
— А далі, Батю, штабелями німця складатимемо.
58
Слабкий голос ледве пробивався крізь хуртовину. Гревер стомлено відкинувся на бильце.
— Прийнято. Спитайте, якого біса він вилазить в ефір відкритим текстом. Скажіть, що, тільки-но дозволять обставини, я особисто допитаю червоних.