«Цього разу без Айхлера», — промайнула зловтішна думка.
— Стосовно «близнюків» — він сам закодував герметичні шкіряні баули «близнюками», — Шоттель має всі необхідні інструкції. Чекати, пильнувати! Все.
«Не подобається мені все це, — подумав він, виходячи з кабінету. — Якби ж то червоних було лише п'ятеро...»
Він не спав уже другу ніч, і зараз це давалося взнаки тягарем в голові й у всьому тілі. Він силкувався збагнути, що ж саме не сподобалося йому в повідомленні з метеостанції. І дійшов висновку: головне, що викликає сумнів, — як ворог устиг у цій коловерті, у «білій імлі» дістатися метеостанції за три кілометри звідси?
«Заблукали, знесилились, здуріли від страхіть білої фантасмагорії? Нічого подібного бути не могло! Навіть якщо вони справді приблукали до метеостанції, що майже неймовірно, то вже не здалися б нізащо. Надто вп'ятьох. Адже добу тому вони атакували її втрьох! Ця група просувалася від поста, отже, й повернутися вона мала б туди само. Ті, хто вцілів після мого вогневого натиску, — він подумки всміхнувся. — Логічно. Вони ж не божевільні, щоб вештатися льодовиком у «білій імлі». Тоді які ж червоні на метеостанції? Скільки їх узагалі? Який розклад сил? Патрульна група на баркасі зникла, вірогідно, винищена. Чотири чоловіки. Кампф-група Айхлера-Рана щезла. Теж четверо. Айхлера я розстріляв особисто, — зловтіха знову ворухнулася всередині. — Троє, що стережуть каньйон, судячи з того, що Айхлер і двоє червоних, котрі супроводжували його, з'явилися саме звідти, вочевидь, теж загинули. П'ятьох застрелили під час атаки троє пришелепкуватих сміливців. Двох убито, коли ворог намагався проникнути на горище радіостанції. Прокляті азіати!.. Тепер пост. Дві зміни плюс розвідний Боттлінгер — дев'ять чоловік! Лейтенант Фелікс Тума... Скільки назбиралося? Двадцять вісім чоловік! І це за дві доби! А ще — втрати, коли захоплювали британців... Нарти, які я послав на дим, — ще троє. Хоча доля цих поки невідома. А їхні втрати? Один полонений, четверо вбитих, та й то — одного ми так і не знайшли. Непогано вони поскубали нас, непогано. Охоронне відділення на метеостанції, а тут залишився майже сам техперсонал, дві дюжини чоловік. Хто міг ще позавчора передбачити, що справи повернуться таким чином? Хто, панове стратеги? Ні в кого з вас не засвербіло в сідниці, ні в кого не запітнів монокль?! Підлота! І телефон не працює, вони встигли перерізати лінію... Підлота! Вони скрізь...»
Він послабив комір тужурки.
«Гаразд, варитися в цьому казані доведеться старому полярному псові Зеппу. Тобі, старий, тобі. Хай там як роблять свою справу генерали, свою ми робитимемо сумлінно. Як належить солдатам».
Він потягнувся до термоса з кавою, який вночі завжди був під рукою. Його щовечора «заряджав» послужливий Хіпплер.
«Отже, настав час? Як там у Ніцше? Станцюймо, мовби менестрелі, між розп'яттям і борделем, Богом, світом — танок свій! Та-ак... Між розп'яттям і борделем...»
Кава сильно гірчила і не принесла звичайного задоволення. «У мене надлишок кислоти, — подумав він. — Не варто зловживати тонізуючими засобами. І що ж я протиставлю червоним? Адже час діяти. Час!
Тоді передусім — пост. Там зручна вогнева позиція, прострілюється все плато. Треба відбити пост за всяку ціну.
Хуртовина закінчується, і ми переграємо той клятий червоний десант, атакуємо пост ще до того, як вона вщухне остаточно. Час? Друга година ночі».
Він устав і, застібнувши всі ґудзики, рішуче рушив до начальника варти, щоб віддати наказ про тривогу.
59
Він перечепився об телефонний дріт і ледь не впав. Мить подумав, видобув кинджал і розітнув жорсткі від морозу дроти. Потому сховав кинджал і помчав далі.
У тому, що противник піде второваним санним шляхом, Байда не сумнівався. Отже, їм доведеться робити «довгий» поворот. Він же обрав найкоротший напрямок, де стрімко, небезпечно, але в нього іншого немає.
З північного сходу повільно наповзала зловісна біла маса, що навіть на око здавалася страхітливо щільною. Вона поглинула небо, скелі й тепер поглинала дрібні гребінці і сам льодовик. Байда відчув, що його несамохіть починає тіпати. Хмара найдрібніших невагомих снігових кристаликів, завислих у повітрі, скидалася на розлите молоко. Туман — не туман, снігопад — не снігопад... Казна-що! Імла. Справді, біла імла, точніше не скажеш. Самому Байді не доводилося переживати це моторошне явище, але він чув розповіді Гаральда, пам'ятав інструкції Щерба і знав, чим загрожує ця клята пастка, — повною втратою орієнтації та смертю. Тому не став гаяти часу, видобув усі бухти, що були в нього, свої й Валєєва, і почав зв'язувати мотузи.
Він квапився, бо от-от мали з'явитися ті, кого йому будь-що треба було перехопити. Він вибрав місце навпроти станції так, щоб віддалятися від неї не більше як на сотню кроків, інакше мотузки не вистачить. Встромив льодоруб і прив'язав мотуз. Другий кінець намотав на долоню й перевалив на той бік, розтягнувши мотуз упоперек шляху. «Тепер добре, навіть у цьому білому лайні мимо не проскочу, принаймні, піду по колу і не промахнуся. Та й німці неодмінно наштовхнуться, на лижах не перелетиш. Головне, обв'язатися і тримати з натягом».
Він не боявся, що його помітять, — туман і поземок надійно приховували Байду, метеостанція ледве вгадувалася в сніговій веремії, що кожної миті посилювалася.
Поминути його мотуз німці ніяк не могли. Він натягнув його метрів за двадцять од виходу з крижаного жолоба, що ним стелився санний шлях. Якщо вони стануть на нього, — а глибина жолоба була десь метрів із півтора, — то ніяка імла не зіб'є їх зі шляху — стінки жолоба не дадуть. «Головне — якнайшвидше опинитися біля них. Можна відразу вздовж мотуза чергою вдарити, але це ризиковано — можна не влучити, а вони у відповідь зчинять стрілянину навсібіч, сам кулю можу впіймати. А мені помилятися не можна...»
60
Мотуз двічі вирвався з рук. Хоч Байда був насторожі, цей ривок заскочив його зненацька.
Лижі ковзали вперед з ледь чутним шурхотом. Мотуз на снігу був майже непомітний, ледь угадувався в мороці. На мить він відчув себе невагомим, відірваним від земної поверхні, він плив у тиші назустріч білому спалаху!
Німці відкрили вогонь раніше. Один із автоматників полоснув вогнем, і цей спалах допоміг Байді визначитися в просторі. Фашист бив наосліп, він не бачив ворога... Від переляку... «Лупить, щоб відчути себе живим...» Ще один поштовх палицями, і... перед очима Байди постали два велетенські монстри, петиметрові велетні... «Мати моя ріднесенька!..» Він чув про це — розсіяне світло, оптичні обмани, про те, що в «імлі» недокурок перетворюється на гарматне дуло, але щоб таке!..
... Один з них ще борсався, заплутавшись у лижах. Йому заважав баул, що збився зі спини на шию та праве плече, папери змістили центр ваги й скували праву руку... Німець скидався на верблюда з горбом і неприродно вигнутими ногами. Він не становив небезпеки. Але другий стояв лицем до Байди, просто навпроти, і чекав. Він був наче й поруч, на відстані випростаної руки, і водночас перебував на відстані метрів шести-семи, немов двоївся. А далі вгадувався ще один — цей світився в імлі, наче намащений фосфором велетенський людський контур... За ним — ще один, ще... Міраж... Дзеркало в дзеркалі...
Вони помітили один одного майже водночас. «Який же з вас, мерзотників, справжній?..»
Вагання тривало мить. На спуск натисли майже одночасно...
Ось вони — «папери», за які Ігнат віддав життя. Ось вони! Він добув їх, витрусив, видряпав, видер! Але радості не було, він занадто втомився. «Хлопці повинні зробити решту. А до «решти» ще дуже далеко. Зберися! І в тебе ще море роботи. Ти повинен допомогти групі, ну!..»
«Я готовий», — сказав він собі за хвилину і повільно випростався. Перевірив пістолет, автомати, пошкодував, що немає гранат.
До метеостанції було рукою докинути, якихось метрів із сімдесят.
Він натягнув мотуз і повільно рушив ламаною дугою до принишклої в білих вихорах станції. За тридцять кроків наштовхнувся на напівзасипану снігом вирву. Кілька секунд вдивлявся в купу напівобгорілих дошок і понівечених, вкритих памороззю листів металу, в яких насилу можна було розпізнати зруйнований вибухом дизель. «Наші, — здогадався він, — тут були наші... — Серце пройняло хвилею тепла, немов отримав звістку від рідних. — Не дали гансам розкошувати... Молодці! Тепер моя черга. Зараз...» — Тепло одразу зникло, натомість з'явилася холодна рішучість.