Обійшов вирву й після короткої боротьби з вітром тицьнувся плечем у скрижанілу стіну метеостанції. «От і причалив, слава тобі, Господи. Тепер треба акуратно попоратися всередині... — Відвернувся од вітру, переводячи дух. — Акуратно».
Торкаючись плечем крижаної стіни, рушив до входу.
Двері були замкнені, й він швидко й уривчасто почав стукати. Удари його були навмисне хаотичні й безсилі, немов у двері грюкала знесилена тривалим блуканням у хуртовині людина. Він знав, що в тамбурі неодмінно є вартовий, який чекає на двох посланців. Його повідомили про них телефоном. Устигли до того, як він перерізав телефонний дріт. І тепер він, Байда, повинен був зіграти замордованого хуртовиною... як його... Штоттеля?.. щоб йому відчинили.
— Відчиніть... це Штоттель, відчиніть... — застогнав він, притиснувшись до самої щілини.
Зсередини почувся приглушений голос:
— Хто тут? Пароль? — в голосі вартового була тривога, яка відчувалася навіть крізь двері.
«Ганси залякані. Погано...»
— Мерщій відчиняй, бовдуре, це я — Штоттель... Відчиніть... — Він і далі грюкав в тому ж хаотичному, послабленому ритмі, ігноруючи запитання вартового. — Швидше!
Радше відчув, ніж почув брязкіт засува, що його посунув вартовий. Двері прочинилися зовсім трохи, але він плечем розширив просвіт, і, низько нахиливши вкриту глибокою відлогою голову, ввалився до тамбура. Двері одразу зачинилися, відгородили його від снігової веремії.
«Спізнився, голубе...» — подумав Байда, переступаючи через німця. Витер ніж об задубілу штанину й відчув, що змерзле було тіло знову робиться слухняним, втома й біль притлумлюються.
Присмерк тамбура не могла розігнати одна карбідна лампа. «Хріново їм без дизеля, га?» Він машинально розминав поморожені пальці, що по черзі відлунювали болем, коли двері в тамбур різко прочинились, і в отворі з'явився чоловік.
Це був фельдшер Фріц Гаєвскі. Хвилини три тому він зайшов у ватерклозет, що був поряд з холодним тамбуром. Позаяк розділяла їх лише тонка перетинка, Гаєвскі чув якусь метушню і навіть чийсь придушений хрип. Це здалося йому підозрілим. Після того, як червоні головорізи поцупили його автомат і ледве не випустили дух з нього самого, він, лишившись без зброї, почував повсякчас занепокоєння й страх. Йому насилу вдалося випросити в кухаря мисливський карабін, який завжди і скрізь носив з собою. Хоча його запалені очі сльозилися, а голова була забинтована й у ній чулося болюче гудіння, він зняв карабін з плеча й поклав палець на спуск. Потім відчинив двері в тамбур.
Байда схопив карабін обома руками за дуло і різким ривком втягнув німця в тамбур. Ривок був такий дужий, що фельдшер полетів головою до дверей. Палець його при цьому мимоволі смикнувся, і присмерк тісного тамбура розпанахав яскравий спалах пострілу.
— Х-х-хай би тебе грець ухопив!
Байда всадив у фельдшера, який ще не встиг приземлитися, коротку чергу. «Інкогніто порушено. Прикро. Дуже прикро, — повторив він і, різко кинувши тіло в коридор, навмання й, радше за звичкою, дав віялом чергу, перекриваючи свинцем приступний простір. На протилежному кінці скрикнув хтось темний і невиразний. — Це вже третій...»
Прислухався і, здивований тишею, метнувся впоперек коридора до протилежної стіни. «Не може бути... Нагорі ніхто не гупав... — притулився вухом до дверей поруч, — теж тихо. — Не може бути». Всадив чергу, ударом ноги розчахнув двері і кинувся до кімнати.
У кімнаті нікого не було. На столі — розкидані фотокартки, якісь склянки. На стіні — барометр, праворуч, на стелажі — рулони карт. «Синоптики», — здогадався Байда. Кинувся назад.
«Зачаїлися, покидьки. Це найгірше, що може бути. Проте виходить, що їх небагато...»
Наступні двері. Черга. Дим, тріски, темрява, гуркіт алюмінієвих мисок, ледь вловимий запах хліба. Сухого, черствого, солдатського, але чужого. Він радше вгадувався, цей аромат хліба, крізь пороховий чад: «Хліб, він і в них хліб...»
І тут порожньо... Хотів податися назад, але чутливе вухо вловило в кінці коридора важкий скрип, який змусив притиснутися спиною до внутрішньої стіни. «Стій, де стояв. Там хтось причаївся за рогом... В кінці коридора обов'язково повинен бути ріг...» Він не встиг додумати цю думку, як поряд ударила густа черга. Кулі з виляском впаялися в дерево, з виском рикошетили у вузьку проломину коридора. Байда почув тупотіння принаймні ще двох німців, що поспішали на допомогу своєму камрадові. — «Вони по діагоналі від мене, — намагався за звуком виявити їхнє розташування Байда. — Зараз гранату підкинуть і... кінець. Треба вибиратися звідси. Куди? Вони втрьох так коридор нафарширують... Треба під їхню стіну перекинутися, тоді ще повоюємо...»
«Хоча б невеликий розгін! Відразу вибити протилежні двері». В тому, що вони замкнені, він не сумнівався. Двері були просто навпроти, за якихось три метри.
Згруповане тіло майнуло в повітрі, пружним вихором перетнуло неширокий простір коридора... Обома ногами — під замкову шпару!..
Удар був страшний. Язик замка вирвало з гнізда разом зі скобою. Двері затріщали й розчахнулися. Однак перешкода частково погасила інерцію стрибка, і Байда впав на порозі, до поясу висунувшись із кімнати. Він устиг дати коротку чергу вздовж стіни й відкотився всередину кімнати. «А вони проспали мій кидок, проспали, пташенята... Зараз гранатою...»
Якимось шостим чуттям Байда розгадав небезпеку, що нараз виникла за спиною. Він різко відсахнувся вбік, водночас перекотився на спину. Спалах на кінці дула, спрямованого майже в його обличчя, різонув по очах. Кулі вдарили в підлогу там, де щойно була його голова. Коротким змахом ноги Байда підтяв темну, майже чорну після яскравого спалаху постать. Німець повалився горілиць.
Тоді різко звів правицю й коротко і жорстко, неначе сокирою, вдарив німця ребром долоні по переніссю. Цей удар викликав шок і надовго відключав свідомість.
Німці чомусь забарилися. Це було незрозуміло. До Байди долетів глухий гамір колотнечі, і він збагнув, що саме зараз настав його момент, час зустрічного удару. Знову кинув тіло зі сховища під протилежну стіну, розстріляв на ходу здоровезного чолов'ягу, одягненого в сірий светр з розтягнутим коміром. Автомат здавався іграшкою в його червоних ручиськах. Двоє інших тільки-но випросталися, полишивши на підлозі чиєсь розтерзане, в брудних пацьорках бинтів, тіло. Вони не встигли переключити увагу на Байду, і він не пошкодував набоїв. Один з них пробіг за інерцією ще п'ять метрів, перш ніж грюкнутися лицем об підлогу.
Запала тиша. Крізь присмерк та пороховий дим, що заповнив коридор, Байда силкувався розгледіти того, хто своїм раптовим вторгненням загасив наступальний порив фашистів і тим врятував його.
Знову прислухався. Потім повільно й сторожко звівся на ноги. Не відриваючи очей від протилежного кінця коридора, перевірив пульс у двох німців, переконався, що з їхнього боку йому вже не загрожує небезпека, й лише після цього метнувся до розчавленого тіла того, котрий лежав біля напівпрочинених дверей з написом «Амбуланц». Ще не дійшовши до тіла, потовченого в сутичці, Байда впізнав у ньому Щербаня.
Його обличчя було розбите, а сам він, весь у закривавлених бинтах, скидався на розпотрошену ляльку.
— Як же ти опинився тут, рідний? — запитав себе Байда, не в змозі відірвати очей від тіла товариша. Зняв шапку й на секунду завмер під стіною... Хто тебе так? Він потяг тіло Щербаня в куток. «Спасибі за допомогу, Гришо, за все. Пробач... І прощавай. Чоловіча в нас справа, і ти виконав її гідно. А тепер... Нема в тебе більше вже справ на землі... Ми тут за тебе. Спи...»
Коли Байда обережно зійшов на останній щабель стрімко вигнутих східців, перед очима постав порожній коридор. Перші двері праворуч були відчинені, і стовп полярного світла тяг по підлозі сірий розмитий чотирикутник. Байда принишк, прислухаючись до тиші. Він не вірив їй. Щось невиразне насторожувало, змушувало серце стискатися в очікуванні. Потягнув ніздрями повітря: гуталін! Так і є. Запах густий, отже, джерело його десь недалеко. Зробив безгучний крок, і вухо вловило чужий, ледь чутний скрип, наче хтось переступив з ноги на ногу... «Ага, голубе! Довго ж ти чекав...»