«Ну й історія... — він згадав, як з останніх сил скинув драбину вниз, потім закляклими руками смикав засув. — От бовдур, мабуть, у голові тоді зовсім змерзлося... Вони ж могли легко здогадатися. Вочевидь, щось завадило... А що ми маємо навколо? Та тут цілий палац!..»
Хоч очі автоматично вихоплювали деталі, які фіксував мозок, він почувався незвично — вперше за три доби лице не шарпали полярні вітри.
«Все з сухої соснової деревини, комфорт... У даху всі щілини зашпакльовані, — по-хазяйському... Адже тут це зовсім не зайве — снігова порохня проникає в шпарини навіть непомітні оку, а в дірку від цвяха хуртовина за добу нанесе метровий замет... Ну що, Володимире Олексійовичу, розтрощимо цей тевтонський палац? Не можна, ні, не можна! Не для того я тут!»
Вибрався з-під купи спальників, акуратно складених під одним із схилів горища, став рачки й заходився шукати ляду...
Простукотіли близькі постріли. З того, як безладно заметушилися німці, Смага визначив, що вони геть перелякані.
З жалібним дзвоном посипалося скло. Гамір, лайка... Хтось прогорлав німецькою: «Загасіть світло!»
Смага дочекався свого часу.
Стрілянина ширилася, тепер торохтіло з усіх боків. Він швидко впорався з замком, відкинув ляду і глянув униз. Драбина притулена до отвору. Почав швидко спускатися.
Сходинки скрипіли так гучно, що йому здавалося, на це рипіння збіжаться всі, але в колотнечі бою ніхто Смагою не цікавився.
З-за рогу зненацька вилетів офіцер і мало не наштовхнувся на Смагу. Він біг так стрімко, наче хотів сповістити когось про страшну новину. Страх спотворив його обличчя, коли офіцер уперся в дуло автомата. Він завмер лише на секунду, бо Смага холоднокровно натискав на спуск і стріляв навсібіч. Кинувся в коридор, мов у холодну воду. На ходу віялом від живота прочесав густий присмерк тісного простору. Набої не економив. «У моєму становищі скупитися не можна, скупий платить двічі, а життя одне... все треба робити надійно, без помилок...»
Десь зовні рвонули одна за одною дві гранати, потім ще... Ліворуч від центральних дверей знову часто закалатав кулемет.
Двері кімнати шифрувальників Смага знайшов швидко. «Вони, звичайно, оббили їх листовим залізом — за інструкцією...» Вгатив чергу в замок, ударив ногою. Ще черга всередину... «Привіт, камради! Двоє заспокоїлися... Вперед... Хто ще? Нема? Чудово! Двері вже не замкнеш... Стіл сюди... Важкий, сволота! Де ж ця машина клята? Де ця мрія шифрувальника?.. Ага, ось це диво криптографії! Кабелі! Швидко відключити кабелі!.. Біжать сюди... тупотять, наче носороги».
Почав шукати набої.
Стріляли тепер і ліворуч, і праворуч. Він підхопив чийсь повний магазин і поставив замість порожнього. Швидко оглянув трупи, витяг з-за халяви в одного ще два магазини.
Німці починали нову атаку.
62
Гревер ковзнув ліворуч по коридору, притискаючись до стіни, просунувся до апендикса. Зазирнув за ріг — порожньо, тільки двері рипіли й хиталися на вітрі. Він міг піти. Але куди? І навіщо?
Проскочив далі. Ліворуч розпласталося чиєсь мертве тіло. Він упізнав Ерслебена. «Ось він — кінець... Чи довго ще?..»
Те, що він задумав, було безглуздям. Але він хотів це зробити. Не задля когось — для себе. «Жест очищення?..»
Ліворуч методично торохтів кулемет. Чи надовго його вистачить?
Він досяг відсіку, де тримали полонених англійців. Простягнув руку до замка, але обірвав рух на півшляху, помітивши, що двері незамкнені. Погане передчуття ворухнулося всередині.
Праворуч знов розпалювалася стрілянина, й коридором літали сліпі кулі. Ліворуч промайнула чиясь спина. Ланґер? Здається, він... А навколо — нікого. Він штовхнув двері і ковзнув усередину, тримаючи пістолет напоготові.
Видовище, що постало перед очима Гревера, змусило його здригнутися. Увесь відсік був забризканий кров'ю, троє англійців розметалися в кривавій калюжі. Він заплющив очі, не витримавши їхнього жахливого вигляду, — їх, беззбройних, розстріляли впритул, перетворивши на криваве місиво... З метрової відстані... Кулі дзьобали їх і тоді, коли вони були вже мертві... «Не може бути! Хто? Ланґер? Навіщо? Геть! Швидше!..»
Він кинувся туди, де щойно промайнула спина Ланґера. Попереду, біля самих дверей, прихованих від нього вигином коридора, вибухнула граната, почувся чийсь зойк, кулемет захлинувся. Він стрибнув уперед і праворуч, до тамбура. Привалився до одвірка, втягуючи ніздрями тротиловий сморід, що розтікався по кутках. Серце билося в шаленому ритмі, заломило у скронях. Рвонув двері тамбура й побачив — у розламаному отворі виник чужий ведмежий силует. Ланґер, який причаївся за перетинкою, з розмаху опустив автомат на голову десантника. Велетень зі стогоном впав на коліна, витягся біля ніг Ланґера, поряд з двома мертвими кулеметниками. А лікар не кинувся до перекинутого кулемета, не почав стріляти в отвір, він повільно, без остраху, наче хизуючись своєю байдужістю до тих, хто крізь пролом повинні зараз удертися до барака, почапав до червоного...
«Там більше нікого немає, — здогадався Гревер. — Нікого. — Ця думка звеселила його. — Який ідіотизм! Але чому їх так мало?..»
Нахилившись, Ланґер наблизив автомат майже впритул до потилиці людини, яка нерухомо лежала ниць, і тільки тепер трохи повернув голову й, глянувши спідлоба, помітив заціпенілого на порозі тамбура Гревера. Очі їхні зустрілися, і обом здалося, що вони все один про одного зрозуміли. Рука Гревера легко піднесла парабелум, рух був майже інстинктивний. Він вистрілив лише раз. Куля ввійшла Ланґерові точно всередину лоба.
«Кат», — ледь ворухнувши губами, мовив Гревер і, різко розвернувшись, кинувся до свого кабінету.
На півдорозі з житлового приміщення раптом вистрибнув червоний — ледве не збив його з ніг. Він навіть устиг підвести автомат, та Гревер, який відлетів до протилежної стіни, встиг вистрілити раніше. Те, що відбувалося за спиною, його вже не цікавило. В душі виникло відчуття полегкості, несерйозності всього — бою, експедиції, життя. Він навіть не встиг прислухатися до цього нового відчуття, лише здивувався спогаду про те, як рука його імпульсивно спрямувала пістолет у лоб Ланґера і палець смикнув за гачок. Він зненацька усвідомив, що крізь усе пережите прорвалося на поверхню рішення.
Гревер відчув, як знагла занили зуби.
63
Старшина повільно приходив до тями. Голова гула так сильно, що йому здалося, ніби він усередині величезного дзвона. «І відхайдокало ж мене якесь фашистенятко... Ледве мізки не вилетіли... Чому ж не добив? — він насилу розплющив очі. — Де це я?..»
Згадав, як басамужили від дверей кулеметні траси і вони з Назаровим змушені були впасти на сніг...
— Хто б міг подумати, що цей смердючий хлів напханий такою поганню! — Назаров, стримуючи стогін, намагався жартувати. — Виявляється, там фашисти.
Згадалися лють і відчай: без гранат нема чим придушити цей клятий кулемет.
Старшина кинув тіло праворуч і поповз, починаючи обхідний маневр. За спиною стукотів назаровський автомат. У поріділій білій завісі миготіли постаті своїх, які атакували бічний вхід.
Несподівано ліворуч, окреслюючи велику дугу і лишаючи за собою вихор білої порохняви, увірвалися в поле бою похилені нарти, що ледве утримувалися на полозах. їх тягли шість виснажених, розшарпаних і закривавлених собак, а в нартах угадувалася людська постать, що безсило звісилася набік. Зробивши різкий поворот на вузькому п'ятачку перед бараком, знесилені пси перекинули нарти і загрузли в снігу. Німець вивалився на віражі і лежав тепер за двадцять кроків від старшини. Він не ворушився. «Звідки їх чорти принесли? З ким із наших перетнулися їхні шляхи?.. Потім з'ясуємо... Час, час!..»
І тут старшина угледів, що Назаров, через силу загрібаючи руками сніг, повзе до нерухомого німця, що розпластався біля перекинутих нарт. Від кулеметника не приховався цей рух, він одразу переніс вогонь на Назарова, і його тіло смикнулося під свинцевим струменем, перш ніж Назаров устиг сховатися за горбом. Старшина почав люто й методично всаджувати у чорноту розчахнутих дверей короткі черги. Сенсу руху товариша він не вловив, але розумів, що той робить це недарма. А час минав.