Назаров тим часом відчайдушним стрибком дістався нерухомого тіла й завовтузився коло німця, силкуючись відчепити гранати. «Чи вистачить у нього сили докинути їх до мене? Конає хлопець...»
Сніг навколо Назарова закривавився, а сам він усе частіше опускав голову і завмирав.
А час минав.
Старшина бив уривчастими влучними чергами — на друзки розтрощив східці, поріг та одвірок, але кулеметника зачепити ніяк не вдавалося — барак стримів на палях.
Першу гранату Назаров не докинув до старшини лише на метр, й одразу ж навколо неї кулі звихрили сніг. Старшина крекнув скрушно і, перш ніж спробувати дотягтися до гранати, вирішив дочекатися другої. Назаров трохи підвівся, щоб кинути її, та фашист, який чекав саме на це, розітнув повітря густою чергою. Свинцевий струмінь перекинув його навзнак, і він застиг з витягнутою рукою, у якій була затиснута граната, потому почав повільно-повільно опускатися на кривавий сніг.
Старшина миттю підтягнув до себе першу гранату й швиргонув її в чорноту отвору. Вогняний смерч підкинув кулемет разом з обслугою, потрощив на друзки все, що впродовж трьох хвилин було нездоланною перешкодою на їхньому шляху.
А згодом, уже в будинку, незважаючи на весь досвід і обережність, він наразився на вбивчий удар ззаду, і його огорнула пітьма.
... Він обережно роззирнувся. Десь у дальньому кінці коридора стрекотіли автомати. «Скільки ж я провалявся? Наші давно всередині...» Він підігнув ноги й сів. Долаючи запаморочення, спробував звестися на повний зріст. «Вперед!» Озирнувся на розпанаханий отвір, побачив понівечене тіло Назарова й примусив себе йти вперед.
64
Полоненого гауптмана Сиротін заштовхнув у першу-ліпшу нішу. Заарканив мотузом шию і ним-таки обв'язав ноги, перевернув німця на живіт. Стрілися поглядами. У сльозавих очах фашиста каламутилася ненависть...
Вискочив у коридор. Уздовж стіни, скрадаючись, пересувався чужий розмитий силует.
— Батю! Дуло ззаду!
Черга. Командир устиг відсахнутися, а німець упав, прошитий кулями впритул. Ліворуч, біля відчинених дверей, — двоє. Він мчав на них, мов знавіснілий, і бачив на їхніх обличчях розгубленість, хоча він був один. Мабуть, вигляд у нього був страхітливий, і від того, що він викликає такий жах, самому зробилося страшно.
Ляда на горище чомусь виявилася піднятою, і це не сподобалося Гаральду. «Хтось тут побував... Тільки-но...» Обережно спробував заглянути вниз, за крайку. «Начебто нікого... А драбини нема...» Гаральд стрибнув. Тоді Джафар.
Опинилися біля відгородженого кутка. Поруч не було нікого, і це дало їм змогу роззирнутися. А за рогом густішала пальба. «Наче цілий батальйон атакує», — подумав Гаральд і кинувся під стіну, притиснувся до неї спиною й від живота розстріляв двох німців, що вовтузилися біля бічних дверей. Кинувся праворуч... «Кухня... Навпроти?.. Аптека... Далі? Кубрик... Де ж шифрувальники?»
Під стіною лежали зім'яті смертельним безсиллям тіла. Переступив через труп, що розтягнувся при порозі, відчинив двері і сахнувся, чекаючи пострілів зсередини. Ззаду почув невиразний шелест. Миттєвий поворот голови — зовсім поряд, простягни руку, із хрипінням падав грубезний чоловік, силкуючись обома руками витягти з грудей ножа. «Джафар...» — з полегкістю видихнув Гаральд. Кинувся до кімнати. Нікого... «Передавачі! Отже, шифрувальний відсік десь поруч... А навпроти? Знову кубрик... Ліворуч тупотіння, біжать сюди...» Викинув тіло назовні. Ніс до носа зіткнувся з німцем, — відлетів до стіни, на ходу примудрившись звести автомат, але...
В короткій сутичці зблизька, при щільному зіткненні пістолет, привілей офіцерів, набагато зручніший за неповороткий автомат. У німця була ця перевага — пістолет, і він блискавично ввігнав кулю в груди Гаральда. Лише легкий стогін злетів з губів норвежця, він сповз по стіні й скорчився на порозі...
Німець ковзнув далі, скочив до одного з відсіків, і Джафар, який метнувся на постріл, почув лише скрегіт замка. Кинувся до Гаральда, торкнув за плече. Товариш безсило звалився набік — смерть.
«От і все. Не залишилось мені місця ні тут... — ковзнув очима по білому простору за ілюмінатором, — ні там, у фатерлянді. Зараз. Останній обов'язок...»
Гревер підійшов до пускача, закріпленого на стіні, нервово зірвав пломбу, відкрив металевий кожух і без паузи, немов боячись не встигнути, натиснув на білу кнопку, що туго, ніби неохоче, піддалася.
У відсіку Ерслебена гахнуло, через що здригнувся барак. У шифрувальників було тихо. «Ретсель» вціліла, заряд не спрацював! «Десь вони нас перехитрили». Зиркнув в ілюмінатор, на антенне поле. Крізь хмару снігового пилу він побачив, що впали п'ять антен. Шоста лишалася бовваніти серед снігів. Байдуже відвернувся від ілюмінатора і сів за стіл. Тепер для нього вже нічого не мало значення. Видобув з-за манжети гладеньку ампулку, що тьмяно полискувала смертельною прохолодою. Ось він, порятунок.
«Господи наймилостивіший.. якщо ти є... прости мене, грішного... І прийми! Ти ж бо не заперечуєш старовинного й почесного ремесла солдата, а солдат завжди...» — Замружившись і на півслові перервавши себе, Гревер зціпив зуби.
На мить Джафар застиг. Безгучно поворушивши губами, немов промовляючи молитву, він різко звівся на ноги й наблизився до дверей, які щойно замкнув на ключ німець. Спрямував дуло на замок. У сусідній кімнаті щось глухо вибухнуло, від чого здригнувся весь барак і мало не зірвалися двері з завіс. І враз запала тиша.
Перекошені двері відчинилися. Джафар очікував пострілів, але зсередини не долинало ані звуку. Удершись у тісний, заповнений кислим димом простір відсіку, Джафар побачив біля столу фашиста з мертво відкинутою набік головою. З рота цебеніла кров, перемішана з дрібними скляними скалками. На секунду затримавши на мертвому офіцері погляд гостро примружених очей, Джафар ткнув його в плече дулом автомата. Безсило хитнулася голова, й тіло, як опудало, з'їхало додолу. Губи Джафара зламала бридлива гримаса: «Знайшов вихід... До шайтана поспішив».
Шифрувальний відсік був праворуч, другі двері. Тінню ковзнув у коридор.
Тиша, раптова, якась навіть липка, неймовірна тиша...
Готовий миттєво діяти, він ступив до дверей шифрувальної. Біля порога громадилися трупи, вочевидь, сутичка була серйозна. Штовхнув потрощені на друзки двері. Вони ледь піддалися, напевне, забарикадовані. Йому насилу вдалося зробити шпарину, крізь яку можна було протиснутися.
Все було подзьобане кулями, розбите потоками свинцю. Біля ілюмінатора розпласталося закривавлене тіло, яке, мов щитом, затулило від дверей те, заради чого вони прибули на цей острів, — шифрувальну машину...
«Смага! Тілом заступив!..»
Із зусиллям відірвав товариша від шифрувальної машини і переклав Смагу на підлогу. Вловив ледве чутний стогін і, здивований тим, що Смага ще живий, почав рвати на ньому одяг, щоб перев'язати рани.
Смага розплющив каламутні очі.
— Не метушися, Джафаре... Зі мною все гаразд. Я знав, що ви встигнете. Слухай, говоритиму... Батькові передаси...
Із мерехтливого присмерку беззвучно виник Щербо. Джафар інстинктивно звів автомат.
— Свої, Джафаре!
Пересилюючи підступаюче запаморочення, Смага описав останні дні їхньої групи, полон, смерть Краповича та Чорного. Сказав про Щербаня. Що з Цвяхом, і в чиїх руках зараз метеостанція, він не знав.
Він силкувався ще щось сказати, але так і не зміг, голова його безсило впала на руки Джафара.
«Відмучився ти, Володю... Якби не ти... Хто дізнається?.. Хто, крім мене, Джафара та... Хто ще залишився?»
Почулися важкі кроки старшини, він конвоював двох німців. Ліва долоня його була закривавлена. Втомлено вказавши рукою на полонених, він запитально подивився на командира.
— Замкни де-небудь, — сказав Щербо; зняв каску, витер піт з чола.
— Назаров убитий.
— Гаральд? — Теж.
Цей нестерпно довгий бій тривав цілих вісім хвилин. «А все-таки — наше згори, ми її здобули...» Потягся по люльку. «Непоказна, наче друкарська... Мабуть, важкувата. Доведеться старшині на горбу тягти... А він поранений...»