Довго мовчав і не рухався, навіть, коли загасла люлька. У вухах пливла тиша, ні пострілів, ні скиглення вітру... А поруч Смага із затягненими каламуттю очима немов іще дивився в білий ілюмінатор. Щербо простягнув руку й стулив йому очі. Потім згадав, що час іти до передавача й викликати бомбардувальників, за ними — підводний човен, щоб дати йому нові координати зустрічі.
65
«Отже, на метеостанції Байда з Валєєвим? Чому там, а не тут? Що тут коїлося? Де Цвях? Гаразд, тепер усе простіше, спустимося до фіорду — з'ясується... Човен може прибути коли завгодно, точного часу вони назвати не змогли. Треба квапитися. Упоралися дуже вчасно. Полонених візьмемо з собою, зараз нема ні часу, ні сил їх допитувати. Фашистів, тих, що лежать біля входу, всіх затягти досередини. Льотчики працюватимуть п'ятисотками, при точному влучанні ніяких доказів залишитися не повинно. Навіть, якщо ганси надумають висадитися із своєї субмарини і перевірити все навпомацки. Та поховати Назарова, Гаральда, Смагу, Ткачука... Моїх хлопців. Навіть поховати по-людському не можна».
Джафар обшукав самогубця і передав Щербові документи. «Майор Йозеф Гревер. Місце народження — Нюрнберг... Начальник всієї цієї контори. Чому зламався? Що змусило хруснути ампулою?»
Розкрив чорний зошит, знайдений в офіцера. Щоденник — це думки, світогляд. Перед тим, як здати у розвідвідділ, треба погортати...
«Перед німецькою свідомістю завжди стояв і стоїть категоричний імператив, який рухає німцем, — обов'язок привести все до ладу. Все в світі повинно дисциплінуватися зсередини, хаос мусять упорядкувати германці. Тільки внаслідок акту їхньої думки та волі вперше з'являється справжній упорядкований світ. Германець завжди ставить перед собою завдання доконечності, звідси — органічне почуття обов'язку. Чи це трагедія надмірної волі, яка не визнає нічого поза собою?»
«Органічне почуття обов'язку? — Щербо сумно посміхнувся. — Безмежність цього «почуття» може далеко завести... А нам, слов'янам, звісно, у відчутті обов'язку відмовлено».
Перегорнув кілька сторінок.
«Ця війна є випробуванням для нації, для всього сучасного, так званого людства, розбещеного спокоєм. Але творчості йісторії не може бути без страждань, без болю. І хоч у будь-якій пристрасті до надлюдських цінностей є своя жорстокість, вирішення світового завдання непорівнянно вище міщанського благоденства та затхлого егоїстичного задоволення. Якщо в народі перемагають «ідеали» благополуччя, то він уже не може мати історії, не в змозі виконати ніякої місії в світі. Жорстокість цієї війни — це жорстокість історичної долі, жорстокість історичного випробування».
«Місіонер, теж мені, розумник, — на тому світі хай проповідує чортам!»
Він пішов у торець бараку, зупинився в тамбурі. Дивився, як старшина прив'язує до палі нарти, годує вцілілих собак. У роздертому гранатами отворі на зламах понівечених дошок встиг осісти іній. Він був чорним.
Попереду йшов Джафар, за ним — троє полонених, яких конвоював Сиротін, далі — старшина з важкою машиною на плечах. Замикав ланцюг Щербо.
Негода, наче вичерпала за минулу добу всю свою лють, тепер остаточно вгамувалася, брудні сірі хмари почали повільно відповзати на захід. Несміливі промені сонця пробили завісу хмар, і крижані язики заблискотіли золотавими полисками.
Щербо дозволив собі розпружитися і неквапливо перебирав у пам'яті епізоди бою. Згадалося, як смертельно поранений німець, що його принесли нарти у самий розпал бою, плутано хрипів на вухо Щербові, котрий схилився над ним, що напівживий червоний виявився хитрішим за них, як із трьох залишився тільки він, як собаки в хуртовину гріли його теплом своїх тіл, та тепер, на щастя, все це позаду... Німець уже майже нічого не розумів. Помер він за кілька хвилин після того, як його внесли до барака.
Зараз Щербо, зіставивши всі відомі йому факти, зрозумів, що «напівживим червоним», який розгромив мобільну групу, був, найвірогідніше, Цвях... «Навіть поховати не зможемо... Та ще подивимось, що на нас самих чекає на метеостанції...»
— Марно не ризикуй, Акжолтою, — чи не вперше звернувся до бійця на ім'я. — Досить тут могил...
Той мовчки кивнув, не відриваючи очей від темних вікон метеостанції.
— Як у вас зветься кисле молоко? — відчуваючи, як густішає порожнеча під ребрами, порушив мовчанку Щербо.
Акжолтой Ішенов здивовано обернувся до нього, потім погляд його потеплішав.
— Айран.
Не встиг Джафар подолати й половини шляху, як із будинку вибіг зморений, зарослий щетиною Байда і кинувся назустріч друзям.
66
— Командире! На підході до острова їхнє судно. Йде у бойовій готовності.
«Ну от, війна триває...»
Щербо піднявся на другий поверх, де старшина спостерігав за морем. Байда завбачливо поспішив до кімнати радистів.
Не минуло й хвилини, як з динаміка почувся стурбований голос радиста «Фленсбурга»:
— Ханцер викликає Вірта. Ханцер викликає Вірта.
— Фріца сюди, швидше! — крикнув Байда.
Сиротін метнувся до кімнати, де були замкнені полонені, й невдовзі заштовхнув до кімнати всіх чотирьох. Байда дулом підштовхнув Бегеля до рації.
— Відповідай колезі, Фріце. І дивись мені!..
— Це Бегель. Ханцере, це Бегель. Вірт змінився. Ханцере, це Бегель, слухаю тебе.
— Сервус, волоцюго! Радий тебе чути. Ми вже непокоїмося. Чому мовчить «Айсблуме-один»? Повторюю: чому не відповідає Грам?
Фріц Бегель запитально глянув на Байду, який схилився над ним. Той замислився лише на мить. Півголосом, щоб не почув радист «Фленсбурга», він почав диктувати чіткі фрази, які Бегель, намагаючись не затинатися, повторював у мікрофон.
— У них щойно була сутичка з червоними, ті пошкодили генератор. Зараз ремонтують. Роботи на дві-три години. Але червоних вони стерли на порох. Як зрозумів мене? Ханцере, як зрозумів мене?
В ефірі зависла тяжка пауза, радист «Фленсбурга» не відповідав. Сиротін та Джафар відчули, як напружився в чеканні Байда.
— Викликай ще, — сказав він з притиском.
— Ханцере, це Бегель. Як зрозумів мене? Прийом. Ханцере, Ханцере!
— Знаю я цей тип, — неголосно, немов сам до себе, промовив старшина, не відриваючи очей від бінокля, — п'ятсот шістдесят тонн, норвезького виробництва. Там один дизель на тисячу коней, вузлів дванадцять дає... Але стволів забагато, як на гідрографічне судно, — слова його зависли в тиші.
«Насторожені... Вчасно встигли... хоч як крутися, а контакту не уникнути. А нас лише п'ятеро... Та ще двійко трофейних кулеметів. А вони висадять зо два десятки зарізяк, що засиділися в неробстві, та своїми скорострілами швидко знешкодять обидва наші кулемети. Хвилин за двадцять будуть тут...»
Приймач ожив, тепер інтонації суднового радиста стали офіційними та суворими.
— Бегелю? Як чуєш мене? Запроси «першого». З ним буде говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Повторюю: з «першим» хоче говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Як зрозумів? Прийом.
Байда рвучко обернувся до Джафара.
— Офіцера! Швидко!
Коли Айхлер, розминаючи натерті мотузом кисті, підступив до передавача, Бегель шанобливо передав йому мікрофон. Байда витяг кинджал і безжальним рухом наблизив вістря до неголеного горла гауптмана. Німець усе зрозумів без слів і, смикнувшись борлаком, заговорив:
— Заступник командира загону гауптман Айхлер. Вітаю Вас, корветтен-капітане! Як чуєте мене?
— Радий чути Вас, Айхлере. Пізнаю Ваш голос. У мене виникли деякі сумніви, і я вирішив їх розвіяти. А де ваш «перший»?
— «Перший» на об'єкті. Тільки-но вони полагодять генератор, Ви зможете з ним поговорити.
— Ми швидше будемо у вас, ніж вони упораються. Що там у вас скоїлося?
Байда знову гучно зашепотів. Не міняючи виразу обличчя і не відриваючи погляду від шкали передавача, Айхлер механічно повторював:
— Відбили напад червоних десантників. Вкрутили їм хвоста — знищили всіх. Їх і було лише семеро. В полон взяти не вдалося. Наші втрати — двоє вбитих і генератор. Роботу поки що будемо продовжувати.