Едґар По
ЧОРНИЙ КІТ
Для цього надзвичай абсурдного і заразом ніби дуже звичайного оповідання, що його я маю оце писати, я не сподіваюся, ні вимагаю довір’я. Божевіллям, справді, було б сподіватись на нього в такій справі, ― коли самі мої чуття заперечують свої власні свідчення. А я не божевільний — і річ певна, що я не марю. Проте я маю померти завтра, а сьогодні хотів би зняти тягар із своєї душі. Мій безпосередній намір — подати світові просто, коротко і без ніяких пояснень низку звичайних, суто домових подій. В своїх вислідах ці події настрашили — змучили — занапастили мене. Але я не збираюсь якось тлумачити їх. Для мене це Жах, та й годі — багатьом же вони виглядатимуть не так страшними, а більше химерними. Згодом знайдеться, може, який розум, котрий зведе мою фантазму на загальники — спокійніший, логічніший, не такий подразливий, як у мене, котрий побачить в обставинах, що їх я розповідаю з жахом, не що інше, як рядову послідовність зовсім звичайних причин та наслідків.
З дитинства я визначався м’якою, лагідною вдачею. Я мав таке ніжне серце, що мусив навіть терпіти за це глузування від товаришів. А надто любив я всяку тварину, і батьки дозволяли мені передержувати велику силу любимих моїх звіряток. З ними я проводив найбільше часу, і ніколи мені не було так утішно, як годувавши їх та пестувавши. Ця особливість моєї вдачі набирала де-далі більшої сили, і в мужній моїх літах я мав із неї одне з головних джерел задоволення. Хто тішився колись приязню до тямущого вірного пса, тому я ледве чи потребую тут виясняти характер та силу такого вдоволення. В некорисливій, самовідданій любові звірини є щось таке, що іде просто до серця ― надто тому, хто мав часто нагоду допевнитися жалюгідної приязни та хисткої, як павутиння, вірности самої Людини.
Я оженився рано і був щасливий знайти у своїй дружині нахили, що не різнили з моїми. Бачивши мою приязнь до отих домових улюбленців, вона не минала нагоди роздобути мені іще, як-найприємніших із них. У нас були пташки, золоті рибки, чудовий собака, мавпа та кіт.
Цей кіт був надзвичайно великий і гарний звір, весь чисто чорний і на диво розумний. Коли заходила мова про його тямущість, моя дружина, бувши в душі чимало схильна до забобонів, натякала часто на старовинне людове поняття, що згідно з ним усі чорні кішки — це відьми-перевертні. Не то щоб вона колись серйозно в це вірила; я згадав тут цей факт не для чого іншого, а просто так, що він саме зійшов на пам’ять.
Плутон — так називався кіт — був мій улюбленець і нерозлучний товариш. Я сам годував його, а він невідступно ходив за мною скрізь по цілому домі. Мені навіть нелегко було його вдержати, щоб він і по вулицях не бродив за мною.
Наша приязнь тривала отак кільки років; але протягом цього часу мій загальний темперамент та вдача — силою Зловорожої Неповздержливости — зазнали (сором признатися!) корінної зміни на гірше. День відо дня я ставав нравніший, дразливіший, глухий до того, що почувають інші. Я дозволяв собі грубо говорити з дружиною. Я дійшов нарешті до того, що учиняв над нею всякі насильства. Мої улюблені звірі, звичайно, також відчули зміну в моєму настрої. Я не тільки був занедбав, а ще й став із ними погано поводитись. А проте, з Плутоном я досить іще рахувався, щоб утримуватись від кривди йому, як це робив без сорому із кролями, мавпою, навіть собакою, коли вони випадком чи з приязни десь нагоджались мені. Та моя недуга забирала дедалі більшу власть наді мною — бо яка ж недуга дорівнює Алкоголеві! — і кінець-кінцем навіть Плутон, що тепер уже став старий і через це трохи дрочливий — навіть Плутон почав на собі зазнавати наслідків мого лихого норову.
Однієї ночи, повернувши сильно п’яний додому з одного із моїх звичайних вертепів, я раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Коли я схопив його, він, злякавшись мого насильства, злегка вкусив мене в руку. Лютість демона вмить посіла мене. Моя іс[т]на душа мов би зразу втекла із тіла, і архидиявольська злісність, споєна джином, пройняла кожен фібр моєї істоти. Я добув із кешені складаний ніж, розкрив його, схопив нещасну тварину за горло і спокійно, розважно вирізав їй одне око з орбіти! Я червонію, горю, я весь стенаюсь від сорому, описуючи це несвітське звірство.
На ранок, опам’ятавшись — виспавши чад ночішньої гулянки — я відчув почасти каяття за вчинений злочин, але це було, в кращому разі, почуття слабе і непевне, а самої душі воно не торкнулось. Я знов пустився в розгул і скоро втопив у вині всяку пам’ять про свій учинок.
Тим часом кіт поволі одужував. Правда, орбіта без ока являла собою жахливе видовище, але він, здавалось, уже не страждав. Він бродив, як звичайно, по домі; проте, як і можна було сподіватися, коли я наближався, він тікав од мене, вкрай переляканий. Мені ще лишалося стільки мого давнього серця, що зразу мені було гірко побачити цю очевидну нехіть від тварини, яка мене колись так любила. Але це почуття замінилося скоро на злість. І тут, мов би на остаточну і непоправну мою погубу, явився дух cуперечности. Філософія на нього не вважає. Але як я не більше певний існування моєї душі, як того, що це є один із первісних імпульсів людського серця ― одна з основних невідлучних здольностей чи почуваннів, що направляють собою характер Людини. Хто не спостерігав за собою сто раз, що він іде на лихий чи безглуздий учинок не через що, а тільки з тієї причини, що не повинен цього робити? Чи не маємо ми постійного потягу, всупереч нашому здоровому глуздові порушувати те, що є Законом, тільки через те, що розуміємо його як закон? Оцей-то, кажу, дух суперечности довершив мій упадок. Це була незбагненна хіть душі самій собі завдавати терпіння — насилувати свою власну природу — діяти лихе заради самого лиха, — це вона мене змушувала чинити далі і завершити кінець-кінцем ту кривду, яку я заподіяв безборонній тварині. Одного ранку, з холодним серцем я нав’язав їй на шию петлю і повісив її на гіляці; повісив, умиваючись слізьми, з найгіркішою мукою в серці; повісив її через те, що знав її приязнь до мене, через те, що не бачив за нею жодного приводу для такого насильства; повісив її через те, що вважав це за гріх ― смертний гріх, що загрожував постановити мою несмертельну душу, коли це можливо, поза безмірною милостю Всеблагого, Всегрізного Єства.
Вночі того дня, коли сталось це люте діло, мене збудив зі сну крик на пожежу. Завіси мого ліжка були в огні. Весь дім палав. Моя жінка, служник і я сам заледве вирятувались із полум’я. Руїна зайшла цілковита. Все моє добро пішло з димом, і відтоді я віддався у власть одчаєві.