Едґар Аллан По
ЧОРНИЙ КІТ
Не смію навіть помислити, що хтось повірить, ніби мене справді спіткали оті лихі, жахливі й водночас на диво буденні пригоди, що про них я оце намірився розповісти. Та й хіба ж я схибнувся, щоб чекати довіри від когось, коли сам собі відмовляюся вірити! Але я ж таки не божевільний ― і все те, їй-богу, мені не наснилося. Завтра я прийму смерть, отож сьогодні маю розрадити душу. Одного хочу: ясно, коротко, без будь-яких тлумачень оповісти добрим людям, як насунули на мене й потяглися чередою оті суто домашні знегоди. Вони наганяли на мене жаху, завдавали лютих мук і врешті довели до згуби. Та я навіть не намагатимусь їх тлумачити. Мені й згадувати страшно, а багатьом вони видадуться скорше химерними, аніж страшними. Згодом, можливо, хтось знайде на диво просте пояснення моїй незбагненній погубі. І зробить це людина розумна, куди спокійніша, здатна міркувати логічніше, а головне, не така імпульсивна, як я. Вона побачить в обставинах, про які я не можу згадувати без священного трепету, звичайнісіньку послідовність закономірних причин і наслідків.
Змалку я був навдивовижу слухняний і лагідний на вдачу. І так вирізнявся цим з-поміж перевесників, що вони навіть кепкували з мене. Найбільш я любив тварин, і батьки дозволяли мені тримати скільки душі завгодно всіляких звірят. З ними я гаяв усе своє дозвілля, і найбільшою втіхою було годувати їх і пестити. З роками ця риса моєї вдачі поглиблювалась, а в дорослому житті стала просто-таки невичерпним джерелом радості. Той, хто хоч раз плекав у душі ніжність до вірного й розумного собаки, сам знає, якою невтримною вдячністю платить за це тварина. В некорисливій любові звіра є щось таке, що полонить серце кожного, кому довелося спізнати не раз підступної дружби та облудної відданості, властивих людині.
Одружився я рано і був такий щасливий, коли помітив, що у нас з дружиною спільні вподобання. Знаючи, як я тішусь дружбою моїх домашніх пестунчиків, вона ніколи не минала нагоди принести мені яке-небудь славне звірятко. Тож у нас були птахи, золоті рибки, собака гарної породи, кролики, мавпочка й кіт.
Той кіт, незвичайно великий, гарний і всуціль чорний, був навдивовижу розумний. Коли заходила мова про його кмітливість, дружина, а вона й трохи не була забобонна, часто натякала на старовинну народну прикмету, згідно з якою усіх чорних котів мали за перевертнів. Натякала, звісно, жартома, але я розповідаю про цю дрібничку тільки тому, що тут якраз і випадає про неї згадати.
Плутон ― так звали кота ― був найбільшим моїм улюбленцем, і я часто з ним грався. Завжди сам годував його, а він не відходив від мене ні на крок, коли я бував удома. Мені навіть коштувало неабияких зусиль віднадити його вислизати за мною на вулицю та бігти слідком.
Така наша дружба тривала кілька років, і за цей час норов мій і вдача ― під впливом диявольської спокуси ― різко змінилися (я паленію від сорому, зізнаючись у цьому) на гірше. Що не день я ставав дедалі похмуріший, дражливіший, байдужіший до почуттів усіх, хто мене оточував. Я міг грубо прикрикнути на дружину, хоч у душі і страждав від того. Зрештою, я навіть підняв на неї руку. Мої звірята, звісно, теж не могли не відчувати, як я змінився. Я не тільки занехаяв їх, а навіть брутально з ними поводився. Та щодо Плутона в мене лишалося доволі поштивої приязні, і це стримувало мене, я не міг кривдити його, як кривдив безсоромно кроликів, мавпочку і навіть собаку, коли вони лащилися до мене або випадково потрапляли під гарячу руку. Час минав, і хвороба напосідала на мене все дужче (бо чи є на світі недуга, страшніша від алкогольної!), і врешті навіть Плутон ― який уже постарів і від того зробився трохи вередливий ― почав відчувати на собі мій бридкий норов.
Якось уночі я повернувся додому з одного зі своїх улюблених шинків ― іще дужче напідпитку, ніж звичайно, ― і раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Я спіймав його; наляканий моєю брутальністю, він не боляче, але таки до крові вкусив мене за руку. Демон шаленої люті враз опосів мене. Я більш нічого не тямив. Душа моя, здавалося, враз покинула тіло, і лють, страшніша за диявольську, розпалена джином, миттю захлюпнула все моє єство. Я вихопив з кишені жилета складаний ніж, розкрив його, ухопив за карк бідолашного кота і без жалю вирізав йому око! Тепер я червонію, я весь палаю і здригаюся, оповідаючи про це звірство.
На ранок, коли я проспався після нічної пиятики, а винні випари вивітрилися і здоровий глузд повернувся до мене, брудний вчинок, що тягарем упав на моє сумління, пробудив у мене каяття упереміш зі страхом; але то було всього-на-всього невиразне і двоїсте відчуття, воно не залишило й сліду в моїй душі. Я знову пустився берега і невдовзі втопив у вині навіть спогад про скоєне.
А тим часом кіт поволі підчунював. Правда, страх брав дивитися на його порожню очницю, та від болю він, певно, вже не страждав. Так само походжав собі по хаті, але, тільки-но я наближався, тікав зі страху, мов навіжений. Серце моє ще не вкрай озлобилося, і попервах я гірко жалкував, що істота, яка так колись мене любила, тепер не приховувала своєї ненависті. Та невдовзі почуття це поступилося місцем роздратуванню. І тоді, ніби на довершення моєї неминучої згуби, в мені прокинувся дух протиріччя. Філософи не надають йому значення. Однак я певен до глибини душі, що дух протиріччя ― один з одвічних рушіїв, що живуть у серці людському, одна з невід'ємних, первинних властивостей або, може, одне з почуттів, котрі визначають саму природу людини. Кому не траплялося в житті разів сто, а то й більше чинити щось лихе та безглузде без будь-якої на те причини, тому тільки, що цього робити не можна? І хіба не відчуваємо ми, наперекір здоровому глуздові, постійної спокуси порушити закон лише тому, що це заборонено? Отож, кажу я вам, цей дух протиріччя пробудився в мені на мою остаточну погубу. Ця незбагненна схильність душі до самокатування ― до наруги над власним своїм єством, схильність чинити зло заради самого зла ― і спонукала мене довершити розправу над безсловесним звіром. Якось уранці я, з холодною головою, накинув котові на шию зашморг і почепив його на гілляці, ― почепив, а в самого сльози текли з очей і серце краялося від каяття; почепив, бо знав, як він мене колись любив, бо відчував, яку несправедливість я чиню; почепив, бо знав, який гріх беру на себе ― смертний гріх, що прирікає мою безсмертну душу на таке страшне прокляття, що вона ― аби це було можливо ― скотилася б у таку глибоченну прірву, куди не досягає навіть милосердя всемилостивого і всекараючого Господа.