Короткий відпочинок відновив мої сили, і невдовзі ми вже були в маєтку. Біля садової хвіртки на нас чекав Джо. Господар, який, мабуть, першим почув мій тупіт, стояв біля входу в маєток. Без жодного слова він повів лікаря до помешкання, а Джо завів мене до стайні. Як я зрадів поверненню додому! Ноги мої тремтіли від утоми, а сам я ледве дихав. На мені не було сухої волосинки, піт стікав по ногах, а тіло, за словами самого Джо, парувало, як чайник на плиті. О, бідолашний малий! Він був ще надто молодий і недосвідчений, а батька, який би допоміг порадою, послали чогось до сусіднього села, але я певен, що хлопчина старався, як міг. Він обтер мені ноги і тіло, але не накрив попоною, очевидно, вирішивши, що, коли я такий розпашілий, вона мені ні до чого. Потім він приніс мені відро води. Вода була холодна, але дуже смачна, і я випив її всю до краплини. Напоївши мене, Джо дав сіна, всипав зерна і, вирішивши, що зроблено все, пішов до себе. За якусь хвилю моє тіло пройняв дрож, і я почав замерзати. Нили ноги, ломило в спині, боліло в грудях, і взагалі почувався страх як кепсько. Я стояв у стійлі, тремтів і мріяв про теплу грубу попону, як ніколи доречну. Мені хотілося, щоби поряд був Джон, але нас розділяли вісім миль, тому мені не залишалося нічого іншого, як лягти на підстилку і спробувати заснути. Минуло чимало часу, перш ніж перед дверима почулися Джонові кроки. Все моє тіло боліло, і я важко застогнав. А вже за мить Джон стояв, схилившись наді мною. Я не міг розповісти йому, що відчуваю, та Джон і так, здається, все чудово зрозумів. Він накинув на мене кілька грубих попон, приніс із дому теплої води і замішав мені теплого пійла. Я випив і, напевне, поринув у сон.
Цілий день Джон ходив як у воду опущений і раз за разом бурмотів собі під ніс:
— Ото вже дурний хлопчисько! От безголовий!.. Не накрити коня попоною. Та й вода, мабуть, була холодна. Ой, біда з тими дітлахами!..
Загалом же Джо був непоганим хлопцем.
Хворів я важко. Перестуда перейшла в запалення легень, і тепер кожне вдихання давалося мені з болем. Джон панькався зі мною, наче з немовлям, і навіть посеред ночі по декілька разів приходив до мене. Господар також часто навідувався.
— Красеню ти мій бідний, — промовив він якось, — конику мій золотий, та ж ти врятував свою господиню. Так, ти врятував їй життя.
Мені було дуже приємно чути такі слова, та й лікар нібито казав, що якби ми хоч на мить затрималися, то не встигли б. Джон зізнався господареві, що іще не бачив, аби кінь біг так швидко, як я тієї пам’ятної ночі. Мовляв, можна подумати, що кінь розуміє всю критичність моменту. Та я й відчував (принаймні, нікому не довелося мені пояснювати), що треба їхати якнайшвидше, адже від прудкості моїх ніг залежить порятунок господині.
Розділ 19
З недомислу
Не знаю, скільки часу я хворів, але містер Бонд, тутешній лікар-ветеринар, бував у мене щодня. Якось він навіть зробив мені кровопускання, і Джон допомагав йому, тримав відро для крові. Після цієї процедури я так занеміг, що вже й не сподівався залишитися живим. Та, мабуть, не я один так думав.
Щоб дати мені цілковитий спокій, Джинджер і Веселуна перевели до іншої стайні. Гарячка неймовірно загострила мій слух: найслабший звук я сприймав як оглушливий; стоячи у стайні, чув усі кроки і легко міг би сказати, хто це йде і куди. Хай що робилося в маєтку, я був у курсі всіх подій. Якось уночі Джонові довелося давати мені піґулку, а що справа ця непроста, то йому допомагав Томас Ґрін. Коли все було зроблено, Джон, як міг, мене заспокоїв і сказав, що має побути тут ще півгодини, йому треба побачити, як подіяла на мене піґулка. Томас вирішив, що, коли так, він теж залишається з Джоном. Вони пішли до стійла Веселуна, де стояла лавка, а ліхтар, аби мене не дратувало світло, опустили біля ніг.
Певний час вони сиділи мовчки, та от Том Ґрін стиха мовив:
— Знаєте, Джоне, мені хотілося б, щоб ви не були такі суворі із Джо. Хлопчисько вже зовсім носа похнюпив, не їсть, не усміхається. Каже, що розуміє, що все це сталося через нього, але ж він думав, що все робить правильно. І ще боїться, що, коли, не дай Боже, Красень помре, з ним узагалі ніхто не говоритиме. Коли я слухаю його, моє серце крається. Може, поговорите з ним? Він же нормальний хлопець.
Джон трохи подумав і, зважуючи кожне слово, відповів:
— Томе, і ви не тримайте на мене зла. Я розумію, що хлопець не бажав коневі зла, та я ніколи цього й не казав. Так, він добрий хлопець, і, зрозумійте, мені самому боляче. Цей кінь — моя найбільша гордість. Я вже мовчу про те, що він — улюблений кінь господаря і господині, і, як подумаю, що він може сконати, мені аж зле стає. Та коли ви вважаєте, що я несправедливий до малого, що ж, завтра спробую з ним поговорити. Нехай спершу Kpaсень трохи оклигає.
— Дякую, Джоне. Я знав: у вас добре серце, і ви розумієте, що мій малий зробив це з недомислу.
Від цих слів Джон аж підскочив.
— З недомислу?! Ви кажете, з недомислу? Та як ви можете таке казати! А вам не здається, що цей самий недомисел — найгірша річ на світі після злого умислу? Бо левова частка всяких нещасть трапляється саме через чийсь недомисел! Коли людина каже: «Ой, це я з недомислу, я не хотіла нашкодити», — то думає, що варто їй це сказати, як усе пробачиться. Одна дама напхала свою хвору дитину ліками та заспокійливим сиропом. Я далекий від думки, що вона хотіла її вбити, але ж дитини не стало, і горе-матір судили саме за вбивство дитини.
— І правильно! — сказав Том. — Коли жінка не може дібрати, що добре, а що зле для малечі, їй не можна довірити дитини.
— Та й Біл Старкі, — вів далі Джон, — коли одягав костюм привида і бігав місячної ночі за рідним братом, теж не мав на меті доводити того до божевілля, він хотів лише трохи полякати малого. А що вийшло? Розумний, красивий юнак, що міг би стати гордістю матері, став пришелепуватим ідіотом і, хоч житиме вісімдесят років, так і залишиться ідіотом. Згадайте, Томе, як ви засмутилися, коли півмісяця тому юні леді не зачинили дверей до теплиці і морозяний вітер зі сходу нагнав туди холоду. Чи не ви тоді говорили, що холод занапастив силу-силенну розсади?
— Що було — те було! — погодився Том. — Стільки гарної розсади, і хоч би один саджанець уцілів. Усе треба висаджувати заново, та це ще півбіди. Де взяти свіжої розсади, от у чому проблема. Я мало не збожеволів, коли зайшов до теплиці й побачив, що там робиться.
— І попри все, — продовжив Джон, — я більше ніж упевнений, що наші юні дами не мали лихого умислу. Це ж вийшло просто з недомислу.
Вони ще про щось розмовляли, та я вже їх не слухав. Ліки робили свою справу, і я заснув, а вранці мені було вже набагато краще. У подальшому житті, опиняючись у різних ситуаціях, я ще не раз згадував Джонові слова про недомисел.
Розділ 20
Джо Ґрін
Джо Ґрін досить швидко звикав до нового місця. Знання він хапав на льоту, обов’язки виконував сумлінно, і за якийсь час Джон без побоювань міг довірити хлопцеві не одну серйозну справу. Я вже казав, що він був надто малий, відтак йому тільки зрідка доводилося вигулювати Джинджер чи мене. Та от одного дня, коли Джона не було в маєтку (він ще вранці запряг Суддю в багажний віз і поїхав у справах), господареві треба було терміново передати записку одному джентльменові, що жив за три милі від нас. Він попросив Джо, щоб той узяв мене і сам відвіз оту записку, проте нагадав хлопцеві, що зайва обачність у дорозі ще нікому не завадила.
Передавши записку джентльменові, ми тихим кроком поверталися додому. Минаючи цегельню, натрапили на віз, навантажений цеглою. Колеса воза глибоко вгрузли в розмиту колію, і візник нещадно шмагав своїх коней та кляв їх на чім світ стоїть. Джо натягнув повід, і ми зупинилися. То було жалюгідне видовище. Коні рвали жили, намагаючись витягти вгрузлого воза, та він навіть не міг рушити з місця. Тіла коней були мокрі від поту, боки їхні важко надималися, і кожен м’яз під шкірою напнувся до краю. Та візника це анітрохи не бентежило, він те й робив, що смикав за повід та батожив нещасних тварин.
— Гей, пане, схаменіться, що ж ви робите! — крикнув Джо. — Не мучте коней, хіба вони в чомусь винні? Віз так угруз у колію, що вони його в житті не витягнуть.