Із цими словами він скочив на свого жеребця, зняв на прощання капелюха перед дамою та й поскакав далі.
Коли він від’їхав, мій візник став смикати віжками та ляскати упряжжю, мабуть, натякаючи на те, що треба їхати далі. Я, звісно, так і зробив, радіючи, що спекався каменя, хоча біль від нього все ще дошкуляв.
Ось такі неприємні пригоди трапляються з нами — найманими кіньми.
Розділ 29
Кокні[61]
Існує ще одна категорія візників — люди, котрі вважають, що кінь — це не жива істота, а паротяг абощо. Передусім це городяни, які про власного коня і не мріють, а їздять здебільшого залізницею.
На їхнє переконання, кінь — це той самий паротяг, тільки менший. І коли вже за нього заплачено, вважають вони, то хай буде ласкавий їхати стільки, скільки хоче клієнт, з такою швидкістю, яку той забажає, і везти стільки вантажу, скільки скажуть. Хоч яка дорога — непрохідна від бездоріжжя чи суха й рівненька, гладка чи кам’яниста, крута чи полога, — їх це нітрохи не бентежить, а ти біжи, не сповільнюючи кроку, і жодних тобі потурань, і ніхто тобою не переймається.
Коли трапляється крутий підйом, їм і на гадку не спаде, що можна вийти з екіпажа і перейтися пішки, щоб полегшити коневі роботу. Вийти? Аякже! Ми платили за їзду, а не за ходіння, тож будемо їхати! Кінь? А що, хіба йому вперше? Чи не для того створені коні, аби тягнути вгору переповнений екіпаж? Пішки? Скажете таке! Батіг свище в повітрі, раз по раз ляскають віжки, їм часто-густо вторують безцеремонні, грубі вигуки: «Но-о, пішла, ледача худобо!»
І знову ляскає батіг, хоч кінь і так щосили тягне повіз, покірно, не скаржачись і не нарікаючи, дарма що платою за таку роботу є важка втома і чорна невдячність.
Від такої манери їзди кінь змучується втричі більше. Я б охочіше пройшов двадцять миль із нормальним, делікатним візником, аніж десять із таким любителем паротягової манери, і, повірте, ці двадцять миль втомили б мене менше.
Є в таких «любителів» ще одна особлива риса: з’їжджаючи навіть найкрутішим спуском, вони дуже рідко застосовують гальмо, і деколи таке невігластво призводить до серйозних катастроф. А буває ще й так: увімкнуть на спускові гальмо і забудуть про нього. І вже не раз траплялося, що дорога іде круто вгору, я тягну щосили, і лиш на половині підйому горе-візник раптом згадує, що в екіпажа одне колесо заблоковане гальмом. Коням такі речі дуже й дуже шкодять.
Коли коня наймає джентльмен, він пускає його легким кроком; коли коня наймає кокні, то одразу ж жене його чвалом. Коли кокні кортить зупинитися, він періщить коня батогом, а потім так різко осаджує, що той аж присідає на задні ноги, а в губи йому боляче впивається мундштук. У них це називається «спинити одним рухом». Коли ж треба завернути за ріг, кокні робить це дико і різко; правил дорожнього руху для нього не існує.
Одного пам’ятного весняного дня ми — я і Рорі (так звався мій напарник — чудовий, гарний кінь) — від ранку до вечора розважали компанію гульвіс. Правив нами не кокні, а наш стаєнний кучер, і день, можна сказати, минув для нас чудово. Уже сутеніло, коли ми, жваво біжачи, верталися додому. В одному місці дорога різко повертала ліворуч, але ми їхали по своєму боці, попід самою огорожею; щоб розминутися, місця було досить, відтак візник анітрохи не притримував нас. Коли ми наближалися до повороту, я почув цокання копит і торохкотіння бідарки, яка, швидко спускаючись, стрімко наближалася до нас. Через високу огорожу нічого не було видно, і за мить зустрічний запряг врізався у нас. Моє місце у запрягу було праворуч, і саме це мене врятувало. Місце Рорі було ліворуч, і якби були голоблі,[62] вони б полегшили удар. Візник бідарки гнав просто на нас, але коли він нас помітив, часу на те, щоб зайняти свій бік, уже не було. Вся сила удару припала на Рорі: голобля бідарки встромилася йому в груди, самого Рорі аж відкинуло назад, і він заіржав від болю так, що я довіку пам’ятатиму цей крик. Зустрічний кінь від зіткнення присів, а одна голобля переламалася. То був кінь із наших стаєнь, запряжений у кабріолет[63] із високими колесами, що їх так полюбляють юні жевжики. А правив ним такий-от невіглас, котрий навіть не знав, якого краю дороги потрібно триматися, а як і знав, то анітрохи цим не переймався. Нещасний Рорі стікав кров’ю, що хлюпала з відкритої рани. Люди потім казали, що якби його вдарило трохи лівіше, то йому одразу був би гаплик. Та для бідолахи Рорі це було б тільки на краще.
Рана в нього була серйозна, гоїлася довго, а коли він нарешті одужав, його продали на вугільну шахту. Лише той, хто там працював, знає, на що перетворюється життя, коли тебе впрягають у вагонетку, і ти тільки те й робиш, що ходиш із нею то вгору, то вниз. Я бачив, як кінь тягне під гору переповнену вагонетку, позбавлену усяких гальм, і щоразу, коли я згадував цю сцену, мене огортав чорний сум.
Після каліцтва Рорі мене часто ставили парою з кобилкою Пеґі, моєю сусідкою у стійлі. То була міцна, гарної будови тварина; світло-мишастої масті, в яблуках, а хвіст та грива — темно-коричневі. Пеґі не належала до чистокровних коней, зате була напрочуд добра і спокійна. В її очах час до часу застигала тривога, і я запідозрив, що її щось дуже непокоїть. Коли нас уперше випустили в парі, її хода здалася мені дуже дивною: вона могла йти клусом, потім робила три-чотири кроки легким чвалом, а тоді несподівано рвалася вперед.
Хто б не стояв у парі з Пеґі, відчував купу незручностей, і я тільки те й робив, що напружено чекав якогось нового вибрику. По дорозі додому я запитав, звідки в неї така дивна, незграбна манера їзди.
— Ой, — зітхнула Пеґі, — я знаю, в мене нікудишній крок, але чим я тут можу зарадити? Зрештою, винна в цьому не я, а мої короткі ноги. От подивися, мене поставили з тобою в один запряг, але в тебе ноги на добрих три дюйми довші, ти робиш більші кроки, а отже, й біжиш швидше, ніж я. Тому така моя хода — не від хорошого життя. Якби я могла, то неодмінно б подовжила собі ноги, бо всі мої нещастя — від коротких ніг, — невесело підсумувала Пеґі.
— Але ж чому? — не зрозумів я. — Ти така дужа, спокійна, роботи не цураєшся.
— Річ у тому, — пояснила вона, — що люди полюбляють швидко їздити, і коли один кінь не встигає за іншим, то кого батожать? Його! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди доводилося рівнятися на інших коней, і саме звідси в мене ця огидна рвучка хода. Але ти не подумай, що завжди було так. Мій перший господар не мав звички кудись поспішати, і, живучи у нього, я ходила гарним рівним клусом. То був молодий сільський пастор, дуже дбайливий господар! Він мав на парафії дві церкви далеченько одна від одної, тож роботи в нього вистачало. Та він ніколи не кричав на мене і не батожив, щоб я бігла швидше. От усім би такого господаря, як він! Та потім він був змушений переїхати до великого міста, і мене продали фермерові.
Знаєш, серед фермерів часто трапляються добрі господарі, але мені, мабуть, не пощастило. Моєму фермерові було байдуже, як поживають його коні, екіпажем він теж правив абияк, переймаючись тільки одним — швидкою їздою. У запрягу я викладалася до останнього, а він мене батожив та й батожив. Ось там у мене і з’явилася ця погана звичка; я страх як боялася відстати від свого напарника. У базарні дні господар допізна сидів у шинку, і додому ми мали гнати, наче навіжені.
Якось темної ночі, повертаючись додому, він, як завжди, гнав нас чвалом, аж раптом посеред дороги колесо наскочило на щось велике і важке. Кабріолет умить перекинувся, фермер вилетів геть і, падаючи, зламав руку та, мабуть, пару ребер на додаток. На цьому моє перебування у господаря закінчилося, та я зовсім цим не журилася. І хай би де я опинилася, усюди знаходилися любителі швидкої їзди, і всі мої поневіряння починалися знову. І чому в мене такі куці ноги?!
62
Голоблі — дві жердини, прикріплені кінцями до передньої частини воза, в які запрягають коней.