— Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?
Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.
Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в’язниці.
Розділ 31
Ошуканець
Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк[71] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким «дбайливим» конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.
Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: «Так, сер! Слухаюся, сер!», — і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.
Моїм стійлом був просторий загін, де я стояв без прив’язі, і все було б чудово, якби мій конюх частіше його вичищав. Та в тім-то й річ, що Смерк ніколи не зчищав старої соломи, і вона пріла та гнила зісподу, а нестерпний сморід отруював повітря у стайні. Випари від підлоги роз’їдали й подразнювали очі, навіть відганяли апетит.
Якось, зайшовши до мене, власник стайні зауважив:
— Альфреде, тут так смердить, що не можна встояти. Як думаєш, може, треба почистити стійло та промити його як слід?
— Так, сер! — відповів Альфред Смерк, прикладаючи руку до капелюха. — Одне ваше слово, і все буде зроблено. Але знаєте, лити воду не дуже-то добре, бо до тих коней так легко чіпляється застуда.
— Ну що ж, — погодився власник стайні, — я й сам не хочу, щоби кінь застудився, але ж сморід у стайні б’є наповал. Чи, може, десь каналізація забилася?
— О, добре, сер, що ви про неї нагадали. Мені вже й самому здавалося, що з неї добряче тхне, то, може, таки справді в ній причина?
— Ну, тоді знайди муляра, нехай прийде і гляне, що там сталося, — розпорядився власник стайні.
— Так, сер, буде зроблено, сер!..
Прийшов муляр, дібрався до каналізації, але не виявив жодних пошкоджень. Зробивши свою справу, він поклав цеглу назад, заляпав її розчином та пішов, узявши з власника п’ять шилінгів за роботу. А сморід у загоні як був, так і далі стояв. До того ж, від вогкої та гнилої підлоги мої ноги слабшали, неначе від якої недуги.
— Не розумію, чого йому бракує? — дивувався містер Барі. — Він став такий незґрабний, от-от впаде.
— Ваша правда, сер, — підтакував Альфред, — я й сам це помітив під час прогулянки.
Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров’я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того. Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них — словами не передати!
Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в Лансдауні[72] господар зупинив мене біля ветеринара і попросив, щоб той оглянув мене. Швидко оглянувши всі чотири копита, ветеринар сказав:
— У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.
Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес — віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.
Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.
Частина ІІІ
Розділ 32
Кінський ярмарок
Безперечно, кінський ярмарок — дуже заманливе місце для коней, яким уже нема чого втрачати. Та й поглянути є на що.
Довгі шереги сільських лошат, лошаки з болотистих угідь, табунці маленьких і кошлатих уельських поні (як Веселун завбільшки), сотні їздових коней на всі смаки: і з довгими заплетеними хвостами, підв’язаними червоною стрічкою; і породисті, як я, але зараховані до нижчого розряду через якусь нещасливу пригоду або ваду (наприклад, хрипіння у грудях тощо). Кілька чудових коней у розквіті сил, придатних до будь-якої роботи, били в землю копитом, і коли конюхи водили їх за повід, підіймали ноги так, що любо було глянути. А втім, на ярмарку не бракувало і шкап із понівеченою долею. Передні коліна цих кандиб опухли від важкої праці, а задні ноги підкошувалися при кожному кроці. Кілька ветхих конячин стояли, сумно відкопиливши губи й опустивши вуха, і з першого погляду було видно, що вони вже не чекають від життя нічого доброго. Не бракувало на ярмарку і сухоребриків, більше схожих на ходячі пральні дошки; були там і тварини із задавненими виразками й ранами на спині та на крупі.[73] Невеселе, скажу вам, видовище, а надто коли розумієш, що й ти від цього теж не застрахований.
Жваво йшла торгівля, ціни то злітали вгору, то падали вниз, і якби самі коні могли поділитися думкою про це дійство, то не один із них сказав би, що брехні й шахрайства на цьому ярмарку — понад всяку міру. Мене поставили поряд зі ще двома, непоганими на вигляд, кіньми, і чимало людей підходили до нас, прицінювалися. Побачивши мої коліна, джентльмени одразу втрачали до мене всякий інтерес, хоча продавець і божився, що це я послизнувся у стійлі.
Спочатку мені заглядали в зуби, тоді обдивлялися очі, потім обмацували ноги, уважно досліджували шкіру і м’язи, а насамкінець дивилися, яка у мене хода. І я просто дивуюся, наскільки по-різному можна робити одне і те ж! Хтось робив усе похапцем, грубо, неначе бачив перед собою не коня, а бездушну колоду, а хтось делікатно клав руку мені на спину, лагідно плескав по холці, навіть говорив: «А дозволь-но мені…» Скільки людей — стільки манер; того дня я досхочу на них надивився!..
Мені припав до вподоби один покупець. Якби він мене купив, я був би просто щасливий. Він не належав ані до джентльменів, ані до когорти тих вульгарних галасливих типів, що самі величали себе джентльменами; звичайний собі чоловік, невисокий, але гарної статури і досить меткий. Він тільки доторкнувся до мене, а я вже знав, що він чудово розуміється на конях. Говорив він спокійно, а його сірі очі дивилися просто, весело і приязно. Вас це, можливо, здивує, але запах свіжості, що йшов від нього, нікого не міг залишити байдужим. Цей чоловік пахнув не пивом, не тютюном (ненавиджу цей сморід!), а саме свіжістю, ніби щойно зійшов із сінника. Він запропонував за мене двадцять три фунти, але отримав відкоша та й пішов собі далі. Я сумно проводжав його поглядом, аж поки він не розчинився в натовпі. Після нього з’явився інший покупець — із вольовим обличчям та громовим голосом. Мені аж моторошно стало від думки, що цей громило може стати моїм власником, але він покрутився, покрутився і пішов собі геть. Підходили ще двоє чоловіків, але вони, напевно, просто вешталися ринком, аніж планували щось купувати. Потім знову з’явився громило і став пропонувати за мене двадцять три фунти. Продавець завагався, міркував, чи не скинути ціну, і от, коли вони готові були вдарити по руках, прийшов мій сіроокий покупець. Я мимохіть потягнувся до нього, він лагідно погладив мене по голові і сказав: