— Що ж, чудово, — мовив джентльмен. — У такому разі, містере Баркер, вибачайте за турботу. Спробую знайти когось іншого.
І він пішов.
— Ось так от, Джеку, — мовив Джері, — і нічого, старий, тут не вдієш. У неділю ми повинні відпочивати.
— Полі! — гукнув він дружину. — Полі, а ходи-но сюди.
Вийшла Полі.
— Що сталося, Джері?
— Слухай, люба, що я тобі скажу. Містер Бріґс хоче, аби я щонеділі возив місіс Бріґс на ранкову службу. Я пояснюю, що в мене шестиденка. Він каже зробити семиденку, а витрати відшкодує. Знаєш, Полі, це мої дуже гарні клієнти. Я годинами вожу місіс Бріґс по крамницях, та й не тільки, і платить вона гарно, як справжня леді. Бріґси не збиватимуть ціни і не рахуватимуть три години за дві з половиною, як дехто. І коні при такій роботі не перепрацьовуються, адже не треба щодуху летіти на станцію, щоб доставити на потяг пасажирів, які всюди запізнюються. І якщо я не послухаю їх, вони, очевидно, взагалі відмовляться від моїх послуг. То що ти на це скажеш, жіночко?
— От що я скажу, Джері, — промовила Полі, чітко карбуючи кожне слово. — От що я скажу. Навіть якщо місіс Бріґс щонеділі давала б тобі соверен,[84] я все одно не хочу, щоб ти знову повертався до семиденки. Ми знаємо, як жити, коли у тебе жодної вільної неділі, та, дякувати Богу, ми знаємо й, що таке неділя, проведена разом. Заробляєш ти досить, аби нас утримувати, хоч інколи й доводиться затягти паски, щоб розплатитися за сіно й овес, за ліцензію, ну, і за оренду, ясна річ. Скоро й Гарі почне заробляти. Тож краще вже зменшити витрати, ніж знову повертатися до тих недобрих часів, коли ти навіть рідних дітей бачив мигцем. Я вже мовчу про те, що ми не могли піти всією сім’єю до церкви чи просто побути разом. Не дай Боже повернутися до тих часів. От що я скажу, Джері.
— Знаєш, люба, я так йому й сказав, — мовив Джері, — і так воно буде. Так що, Полі, заспокійся, не треба сліз (Полі саме захлипала). Я не повернуся до старих часів, навіть за подвійну платню, і закінчімо цю розмову раз і назавжди. А тепер усміхнися мені, і я поїду на роботу.
Упродовж трьох тижнів, що минули від тієї розмови, від Бріґсів не було жодного замовлення, і Джері задовольнявся тим, що вдавалося знайти на стоянці. Він дуже через це переживав, бо, зрозуміло, і для нього, і для нас така робота була важча. Та Полі безперестанку підбадьорювати свого чоловіка, кажучи:
— Не гризися так, татку, то все пусте!
Незабаром на стоянці вже знали, що Джері втратив найкращих клієнтів, і знали чому. Більшість кебменів не зрозуміли цього кроку і називали вчинок Джері нерозумним, проте дехто став на його захист.
— Якщо трударі не боронитимуть своїх неділь, — сказав Трумен, — вони незабаром їх не матимуть. Кожна людина, кожне створіння має право на відпочинок. Бог заповів нам один вихідний, і законодавство Англії каже те саме. Як на мене, ми повинні дорожити правами, які дарує нам закон, і зберегти їх для нащадків.
— Вам, богобоязливим, добре так казати, — вставив слівце Ларі, — а я не відмовляюся від нагоди заробити зайвий шилінг. Не вірю я в релігію, бо, хоч убий, не розумію, чим ви, віруючі, кращі за інших.
— Якщо вони не кращі, — приєднався до розмови Джері, — то не такі вони вже й віруючі. Ти ж не казатимеш, що англійські закони погані тому, що їх дехто порушує. Якщо людина не може опанувати себе, зводить наклепи на ближнього і не віддає боргів, то чи вона віруюча? І що нам з того, що вона ходить до церкви? Якщо дехто тільки вдає із себе віруючого, це аж ніяк не означає, що наша віра помилкова. Істинна віра — це найкраща, найщиріша річ на світі; тільки вона дає щастя людині, і тільки вона може зробити кращим світ, у якому ми живемо.
— Якби віра була правильною, — озвався Джонс, — ті віруючі не змушували б нас працювати у неділі, а їх же хлібом не годуй, дай поганяти нашого брата. Ось я й кажу, що ваша віра — це звичайне лицемірство. Та якби не церкви з їхніми богослужіннями і їхніми парафіянами, що б ми робили в неділю на вулицях? Але ж ті люди дорожать своїм привілеєм, а я такого не маю. Певно, саме вони опікуватимуться спасінням моєї душі, за яку я не маю коли помолитися.
Кілька кебменів зааплодували, а Джері зауважив:
— Гарно сказано, але я з тобою не погоджуюся. Кожен має піклуватися про власну душу. Її ж не посадиш на сусідський поріг, як підкидька, сподіваючись, що інші дбатимуть про неї. А коли весь час маячіти на стоянці й чекати клієнтів, тобі будь-хто скаже: «Якщо не ми його наймемо, то найме хтось інший, все одно він працює в неділю». Вони не з’ясовуватимуть причини, щоб зрозуміти: якби люди не їздили на кебах, ви б не стовбичили на цій стоянці. Люди взагалі не вникають у суть, так їм простіше. А от якби ви, візники, дружно виступили за вихідний для самих себе, усе було б інакше.
— А що ж робити добрим парафіянам, котрі не зможуть послухати своїх улюблених проповідників? — поцікавився Ларі.
— А то вже не мій клопіт, — відрізав Джері. — Іншим я не порадник. Не можуть добиратися далеко — хай ідуть туди, де близько. У дощ нехай одягають плащі, як у звичайний будній день. Гарні справи потрібно робити, а без поганих можна обійтися. Нормальна людина розбереться, що й до чого. Це стосується і нас, візників, і добрих парафіян.
Розділ 37
Золоте правило
Минуло два-три тижні, і якось увечері, коли ми повернулися додому, нас, як завше, зустріла Полі. Вона виходила нам назустріч (якщо тільки не періщив сильний дощ) і виносила Джері ліхтар. Полі швидко перебігла дорогу, підбігла до нас і скоромовкою випалила:
— Уже все добре, Джері. Сьогодні вдень приходив посланець від місіс Бріґс тобі переказати, що леді просить, аби ти завтра об одинадцятій подав свій кеб. Я йому кажу: «Авжеж, подасть, але ми думали, що місіс Бріґс знайшла собі іншого візника». А він мені й каже: «Якщо чесно, то господар і справді був невдоволений, що містер Баркер відмовився возити місіс Бріґс на недільну службу. І він таки наймав інших кебменів, але куди їм до вас! Один летить, як навіжений, другий повзе, як черепаха, а крім цього, пані каже, що ніхто з них не має такого чистого, доглянутого кеба, як у вас, і якщо хтось і може замінити містера Баркера, то тільки сам містер Баркер».
Полі замовкла, переводячи подих, а Джері весело засміявся.
— «І прийде день чи, може, ніч, коли гора впаде із пліч». Ти мала слушність, моя люба, ти майже завжди маєш слушність. Біжи в дім, готуй вечерю, а я розпряжу Джека, пора йому вже відпочити.
Відтоді місіс Бріґс користувалася кебом Джері так само, як і колись, а за роботу в неділю навіть мови не було. Та якось нам довелося попрацювати і в неділю. Як це сталося, я зараз розповім.
У суботу ми повернулися з роботи змучені, але нас тішило те, що завтра цілий день жодної роботи. Та не так сталося, як гадалося. У неділю вранці Джері вивів мене у двір і почав вичищати, аж до нього підійшла Полі, чимось заклопотана.
— Щось сталося? — запитав чоловік.
— Так, любий, — кивнула Полі. — Бідненька Діна Браун щойно отримала листа, їй пишуть, що мати важко хвора, і якщо вона хоче побачити її живою, то треба їхати до неї вже. Їзди туди більше десяти миль, до того ж їхнє село лежить збоку від залізниці, і навіть якщо вона поїде потягом, їй однаково доведеться йти ще чотири милі. А вона, сердешна, з місячною дитиною на руках, де їй пройти таку відстань! От Діна просила запитати у тебе, чи не зміг би ти підкинути її на кебі. Обіцяє, що як матиме гроші, так одразу з тобою розрахується.
— Отакої! Знаєш, мені треба подумати. Не в грошах річ, звичайно, просто сьогодні неділя, коні після роботи натомлені, та й я теж змучився. От у чому штука, розумієш?
— Та тут куди не кинь, всюди клин, — погодилася Полі. — Півдня доведеться пробути без тебе, та хай там як, чини з іншими так, як ти хотів би, щоб вони чинили з тобою. А спробуй уявити мене на її місці, як би то воно було? Знаєш, Джері, якщо в неділю можна витягнути з пастки якогось невдаху — віслюка там чи ще когось, — це ж не буде гріхом, правда? То чому ми повинні боятися, що довезти Діну до матері — це бозна-який злочин?