Він знову замахнувся батогом.
— Будь ласка, зупиніться, — осадила його леді. — Якщо ви не проти, я дам вам розумну пораду.
Візник засміявся.
— Річ у тому, — заходилася пояснювати леді, — що ви самі не даєте йому розвернутися. Кінь дуже туго загнузданий і навіть голови не може опустити, а ви хочете, щоб він тягнув на повну силу. Послабте упряж і побачите, в нього все вийде. Ну, хоч спробуйте, зробіть мені ласку.
— Добре, добре, — засміявся Джейкс, — як скажете, леді, ваше слово — закон. Наскільки послабляти?
— Настільки, щоб він вільно рухав головою.
Прохання було виконане, і перше, що я зробив, це опустив голову до самих колін. О, яка це була благодать! Я енергійно порухав шиєю, розминаючи м’язи і проганяючи відчуття задубілості.
— Сердешний, ось чого тобі хотілося! — співчутливо мовила леді й лагідно мене погладила. — А тепер скажіть йому добре слівце, візьміть його за повід, справа зрушиться.
Джейкс узявся за віжки.
— Ану, Чорнишу!..
Я низько-низько опустив голову і всім тілом наліг на хомут. Тепер можна було задіяти всю силу, і віз нарешті рушив з місця. Витягнувши вантаж нагору, я зупинився перевести подих.
Леді, що досі супроводжувала нас по тротуару, підійшла до мене і погладила так, як вже давно ніхто не гладив.
— Бачте, ви йому дозволили — і в нього все вийшло. Я ж бачу, що цей кінь — сама надійність, і повірте мені, він знав кращі часи. Ну що, ви більше так його не будете гнуздати? — запитала вона, коли Джейкс знову взявся за упряж.
— Ваша правда, мадам, незагнузданий кінь легше йде догори, і я неодмінно про це пам’ятатиму. Дуже дякую вам за пораду, та розумієте, як він ходитиме розгнузданий, мене всі візники засміють. Що вдієш, так не прийнято!
— А ви започаткуйте, — порадила леді. — Бо як вас послухати, то коли всі роблять щось погане, то й ви це зобов’язані робити. Зараз чимало джентльменів не гнуздають коней, наші ходять так десь років з п’ятнадцять, і повірте, втомлюються вони набагато менше. Крім цього, — вона раптом стала дуже серйозною, — не можна кривдити Божих створінь, принаймні, без вагомих причин. Ми кажемо «безсловесні тварини», бо вони таки насправді безсловесні, нікому не поскаржаться, але це не полегшує їхніх страждань. Ну, от і все, більше я вас не затримую. Дякую, що дослухалися до поради і догодили дамі. Я думаю, це набагато краще за батіг, і ви самі у цьому пересвідчитеся. Удачі вам!
Вона ще раз погладила мене по шиї і легкою ходою пішла по тротуару. Більше я її ніде не зустрічав.
— Бий мене грім, якщо це не істинна леді! — тихо пробубнів Джейкс. — Так говорила зі мною, наче я якийсь аристократ. Що ж, не забудемо її порад, принаймні, на підйомах.
Треба віддати Джейксові належне: він трохи мене розгнуздав, а коли на нас чекав підйом, вивільняв мені шию. А от вози нітрохи не полегшали. Коли кінь зайнятий роботою, то ситна їжа, гарний відпочинок зможуть повернути затрачені сили. Коли ж він гарує, мов проклятий, йому нічим не допоможеш, і з часом я охляв настільки, що на моє місце купили молодшого коня.
Була там ще одна незручність, про яку, мабуть, варто згадати. Колись я чув про це від інших коней, але самому пережити не доводилося. І тільки тут я дізнався, що таке стайня без світла.
У стайні, де я жив, було одне-однісіньке віконце, десь аж у кінці, і через це в наших стійлах панувала вічна напівтемрява. Таке освітлення, по-перше, дуже пригнічує, а по-друге, жахливо псує зір. Коли мене виводили надвір, раптове світло боляче різало очі, я ледве розумів, куди йду, і кілька разів навіть шпортався на порозі.
Пробувши там трохи довше, я б напевно став підсліпуватим, а для коня це вкрай погано. Я вже не раз чув від людей, що краще вже їздити на сліпому коневі, ніж на підсліпуватому, бо, зазвичай, підсліпуваті коні страшенно лякливі. Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.
Розділ 47
Скрутні часи
Свого нового власника я пам’ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот — як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його Ніколас Скінер, і мабуть, це у нього працював Бідолаха Сем.
Люди часто кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Я б перефразував: краще один раз відчути. Можна все життя проходити в кебі, але так і не дізнатися, до чого може докотитися простий запряжний кінь.
У Скінера був цілий парк третьорозрядних кебів і цілий штат третьорозрядних кучерів. Він не церемонився з ними, а ті не церемонилися з нами. Опинившись у Скінера, я дуже скоро забув про недільний відпочинок, а надворі, між іншим, стояла літня спека.
Часто в неділі кеб від самого ранку наймала компанія веселих гульвіс. Четверо сідало досередини, п’ятий умощувався біля кучера, і я мусив тягти цю ватагу десять-п’ятнадцять миль за місто, а потім назад. Коли доводилося йти вгору, я навіть не мріяв, що хтось із них зійде і трохи пройде пішки. Хоч який був підйом і як припікало сонце, вони сиділи й у вус не дули, і тільки вряди-годи, коли кучер прямо казав, що я можу й не подужати гірки, вони нехотячи злазили з кеба. Інколи після роботи я був настільки змилений і зморений, що кидав їжу, ледь до неї доторкнувшись. О, як я згадував смачну мішанку з висівками та селітрою, яку давав нам Джері суботніми вечорами, коли надворі стояла спека. Така їжа приємно освіжала, після неї нам ставало легше. А потім нас чекали дві ночі та цілий день законного відпочинку, і в понеділок вранці ми були ладні бігати, як лошата. Тут же про відпочинок навіть не мріяли, і мій візник за грубістю поводження нічим не відрізнявся від свого патрона. Він мав страшний батіг з якимось вістрям на кінці, яке аж до крові розсікало шкіру. Перепадало часом і по животі, і навіть по голові. Від такої кричущої несправедливості я закипав, але продовжував сумлінно працювати, навіть не думаючи про бунт. Казала ж бідолашна Джинджер: це все одно нічого не дасть, бо людина сильніша.
Життя моє стало нестерпним, і я, як Джинджер, мріяв упасти просто на дорозі та врізати дуба, щоб ураз зі всім покінчити. Одного дня моє бажання мало не збулося.
Ми виїхали на стоянку о восьмій годині ранку і вже добряче наїздилися, перш ніж довелося йти на залізничну станцію. Там саме мав прийти великий потяг, і ми прилаштувалися в черзі кебів, щоб не повертатися порожніми, а прихопити пасажирів. Людей приїхало чимало, кеби з-перед нас роз’їхалися швидко, і врешті-решт настала наша черга. Наших пасажирів було четверо: галасливий і метушливий добродій, його дружина, їхні діти — хлопчик і дівчинка, і ще ціла гора багажу. Леді з хлопчиком одразу сіла в кеб, чоловік командував, куди яку валізу запхати, а дівчинка зупинилася коло мене.
— Татку, — з сумом промовила дівчинка, — я боюся, цей бідний коник не довезе нас додому, та ще й з багажем. Нам стільки їхати, а він слабкий і дуже змучений. Ти тільки подивися на нього.
— Міс, не хвилюйтеся, все буде добре! — запевнив її візник. — Він сильний, довезе.
Носильник, що тягав важкенькі скрині, побачивши, що багажу чимало, запитав у добродія, чи братиме він другий кеб.
— Ваш кінь це все потягне? — звернувся добродій до візника.
— Потягне, сер, потягне. Гей, носильнику, тягни сюди ці ящики. Він і більше візьме.
Візник допоміг висадити на дах такий важкий ящик, що я відчув, як сіли ресори.
— Тату, тату, та візьми другий кеб, — благала дівчинка добродія. — Не можна так навантажувати коника, чуєш?
— Ґрейс, не кажи дурниць, сідай негайно і не метушися. Що скажуть люди, коли ділова людина, перш ніж найняти собі кеб, питатиме згоди в коня. Чи, може, ти думаєш, кучер не знає, що робить? Ану, стрибай досередини і поменше базікай!
Моя співчутлива заступниця мусила скоритися; багаж, ящик за ящиком, випхали на дах кеба, а частину прилаштували біля візника. Коли все було готове, візник звично смикнув віжками, ляснув батогом, і ми рушили з місця.