Ні-ні, ви не подумайте, що я проклинаю свою долю; я чудово розумію, що так повинно бути. Просто я хочу сказати, що для молодого коня, повного сил та енергії, звиклого до широких лук і рівнин, де можна бігати навскач, закинувши голову і задерши хвоста, із форканням підбігати до своїх родичів, а потім знову бігти, бігти… Важко стає на серці, коли розумієш, що вже ніколи не робитимеш того, що хочеш робити. Часом мене вигулювали менше, ніж треба, і тоді нерозтрачена енергія била через край, тому, коли Джон виводив мене на прогулянку, я неспокійно гарцював на місці, а потім вихлюпував цей надмір сили на все, що мене примушували робити. Замість тихо стояти чи спокійно йти я неодмінно крутився, пританцьовував, гарцював, і Джона, котрий сидів на мені верхи (хай там що казали на мій захист!), трусило, як у пропасниці, особливо тоді, коли ми тільки-тільки виїжджали. Та попри всі мої вибрики наш конюх ніколи не втрачав самоконтролю й терпцю.
— Легше, легше, конику, — примовляв Джон, — зажди-но, стривай… От зараз ми покрутимося трохи, і тобі вже не свербітиме…
Тоді ми виїжджали за село, він давав мені волю, і я кілька миль поспіль біг великим клусом. Повернувшись додому, я почувався не менш бадьорим, ніж до прогулянки, зате від «сверблячки» не лишалося і сліду. Коли молодий, повний сил та енергії кінь їздить менше, ніж треба, усі його вибрики часто-густо списують на дикий норов (хоча це зовсім не так), і деяким конюхам просто руки сверблять провчити непокірливу тварину. Проте не таким був наш Джон: він чудово розумів, що причина вибриків коня — енергія, яка виходила через край.
Джон знав, з якого боку підійти до коня, і, щоб зрозуміти його, мені досить було почути його голос чи відчути натягнутий повід. Коли він був серйозним, суворим, я відчував це з голосу, а що я дуже любив свого конюха, то був готовий виконати будь-яку його команду.
Ще варто згадати, що інколи погідної літньої пори, саме в неділю, нам удавалося на кілька годин вирватися на привілля. До місцевої церкви — рукою подати, і нас ніхто не запрягав у жодні екіпажі.
Як ми раділи, коли нас виводили на галявину за маєтком чи вели до старого саду! Прохолодна трава ніжно лоскотала наші ноги, ми на повні груди вдихали солодке повітря, упивалися свободою і робили все, що заманеться: гарцювали, лежали, качалися по землі чи просто скубали смачнючу траву. А потім, користаючи з чудової нагоди, збиралися у затінку крислатого каштана… Про що тільки ми там розмовляли!
Розділ 7
Джинджер
Одного дня, коли в затінку стояли тільки я та Джинджер, ми говорили як ніколи довго. Її цікавило все: і як я ріс, і як мене об’їжджували, тому довелося їй розповісти.
— Ось бачиш, — промовила вона, вислухавши мою розповідь, — якби і мене об’їжджували так, як тебе, то і я мала б таку спокійну вдачу, як твоя, та я вже не вірю, що коли-небудь змінюся.
— Чому? — здивувався я.
— Бо моє життя було зовсім інакше, — пояснила Джинджер. — Мені не траплялося жодної людини чи коня, які ставилися б до мене з належною повагою, а таким хіба будеш годити? Крім цього, від матері мене відлучили одразу, як я перестала ссати молоко, і я потрапила у табунець лошат. Тим лошатам було зовсім не до мене, а мені — до них. Ти мав доброго господаря, він пильнував тебе, бесідував із тобою, приносив різні ласощі, а в мене нічого цього не було. Наш робітник, який ходив за кіньми, не сказав мені жодного доброго слова. Ні, я не можу сказати, що він мене гнобив: годував він нас добре, взимку ми в нього не мерзли, але на ласку він був скупий, як не сказати більше. На галявині, де ми паслися, була протоптана стежка, і хлопчиська, ідучи по ній, нерідко жбурляли у нас каміння — їм, бачте, хотілося, щоб ми побігали! Ну, скажімо, у мене вони не влучили жодного разу, а от одному гарному лошаті серйозно понівечили морду, і, мабуть, він на все життя лишився позначеним. Ми не дуже переймалися цими шибайголовами, та це наклало свій відбиток, ми стали дикуватими й на все життя затямили, що хлопчиська — наші вороги. О, як ми розважалися на привіллі, як ми бігали чвалом по галявині, мчали навперегін, а потім відпочивали в затінку! А коли настав час об’їжджування, для мене почалися чорні дні. На галявину прийшли кілька чоловіків і, добре побігавши за мною, спіймали мене, загнавши у глухий кут. Один схопив мене за гриву, другий — за ніс, та так, що я ледве дихала. Третій своїми ручищами, наче кліщами, розтулив мені рота, і так, не церемонячись, силоміць, вони накинули на мене вуздечку і вставили вудила. Загнуздавши мене, один тягнув мене за повід, а другий, ідучи за мною, щосили шмагав батогом. Ось так я пізнала людську ласку. Все знагла, силоміць. Мені ж навіть не дали збагнути, чого від мене хочуть. Я тварина породиста, з характером, ну, я їм дала зрозуміти, почім фунт лиха. Та знаєш, хоч який ти породистий, це просто мука, коли твою волю замінюють на стійло, і ти день у день проводиш у чотирьох стінах! Я нудилася, я вогнем дихала, я рвалася на волю. Неволя пригнічує навіть тоді, коли маєш доброго господаря, який піклується про тебе, але ж у мене і господаря такого не було!..
— Тільки один чоловік — містер Райдер, мій колишній господар, — міг би змінити мою вдачу на кращу, та він уже не займався об’їжджуванням, а передоручав цю справу своєму синові та якомусь спеціалістові з коней, а сам з’являвся вряди-годи, та й то лиш щоб розпитати, як просуваються наші справи. Райдер-молодший — його звали Самсон — був дужим, високим і безстрашним чоловіком. Він страх як любив вихвалятися, що немає на світі такого коня, на якому він би не втримався. Він не успадкував батькової доброти, зате мав твердий характер, владний голос і важкий погляд. Щойно я його побачила, як зрозуміла: цей докладе усіх зусиль, аби зламати мій характер, перетворити мене на безмовний, жалюгідний, покірливий шмат живої конини. Конини, чуєш! Авжеж, для нього я була всього-на-всього шматком ходячої конини!
Джинджер так ударила копитом, немов одна лиш згадка про цього чоловіка переповнювала її люттю. Трохи заспокоївшись, вона продовжила:
— Якщо я робила щось не так, як хотів Самсон, він лютився й ганяв мене по біговому полю, тримаючи за довгий повід, і я мусила бігати доти, аж поки геть знесилюся. Мені здається, він любив прикластися до пляшки, і що частіше це робив, то більше мені перепадало. Одного разу він загнав мене так, що думала, уже не встану, а від злості в мені все вирувало. Сказати, що мені було важко, — це ще нічого не сказати. А наступного дня на світанку він знов повів мене на поле і ганяв, ганяв до повної знемоги. Коли закінчилася одна мука, почалася інша. Не минуло й години, як він приніс сідло й вуздечку з мундштуком.[26] Я й досі згадую це, наче в тумані. Щойно він вивів мене на поле й скочив у сідло, як я йому чимось не догодила, і він щосили натягнув повіддя. Мені по губах як ножем полоснуло, я різко стала дибки, чим розлютила його ще більше, і він узявся за батіг. Усе моє єство збунтувалося проти цього нелюда, і я то здиблювалася, то присідала так, як ще ніколи в житті. Між нами точилася справжня війна не на життя, а на смерть. Він ще довго тримався в сідлі, батожив мене, терзав шпорами, та я від люті вже нічого не тямила. Мені було байдуже, що він зробить зі мною, я знала тільки одне: я маю спекатися цього бузувіра! Урешті після страшної боротьби я таки скинула його на землю, почула, як він гепнувся на торф, і, навіть не озираючись, дременула на дальній кінець поля. Тільки добігши до краю, я розвернулася й побачила, що мій мучитель повільно піднявся з землі та рушив до стайні. Я стояла під дубом і чекала, та, схоже, нікому не було до мене ніякого діла. Тим часом починало припікати сонце, біля мене роїлися мухи, сідали на скривавлені, зранені шпорами боки. Дошкуляв голод. Я від раннього ранку навіть дрібки в роті не мала, а тут, на вигоні, трава була така, що й гусак не напасеться. Хотілося лягти і відпочити, та спробуй полежи, коли на тобі сідло з тугою попругою. Ще хотілося пити, а води ні краплі. Так минув день, сонце котилося до обрію. Я бачила, як заводять до стайні лошат, і знала, що там на них чекає гарний корм.