Чорний лабіринт. Книга друга

Василь Сичевський ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ Книга друга

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення Б. О. Волкова}

ЧАСТИНА ПЕРША ДЖУНГЛІ

Розділ перший БЕРН — МІСТО СПОКОЮ

У затишній долині, відгородившись від світу частоколом засніжених альпійських верхів, ніжилося в ясному ранковому промінні стародавнє місто Берн. З голубих снігів, зелених лісів і луків скелястими схилами сповзали на долину тумани й пропливали над червоними дахами будівель, мов білі казкові лодії. В доглянутих парках чепурилися сережками білокорі берези, на галявинах прокльовувались перші несміливі квіти.

У другу повоєнну весну в столиці нейтральної Швейцарії не помічалось особливого пожвавлення. Як і до війни, Пери вражав спокоєм і респектабельністю. Неспішно прошкували тротуарами обивателі, стримано закликали перехожих вітрини крамниць, і навіть неонова реклама фешенебельних готелів, нічних клубів і кабаре не виглядала крикливою. Демонструючи акредитовану недоторканність, сунули вулицями розкішні лімузини з прапорцями дипломатичних місій. Місцеві фінансові тузи не шкодували зусиль, зберігаючи довоєнний дух упевненості, бо саме він забезпечував зараз найвищі відсотки з усе нових і нових надходжень до швейцарських банків. Міжнародна фінансова твердиня повинна стояти скелею бодай в уяві тих, котрі ще вірили в її незрушність навіть після урагану, який нищівно пронісся над світом.

На Берн не впала жодна американська бомба, не розірвався над ним і жоден німецький снаряд. Острівець «нейтрального спокою» в розбурханій, зруйнованій війною Європі зараз приваблював до себе різноязиких біженців. З-поміж місцевої публіки їх вирізняв хворобливий блиск у порожніх очах.

Колишні королі, недавні президенти, лідери профашистських партій, націоналісти й колабораціоністи всіх мастей і відтінків, генерали без війська, вожді без ідей і послідовників, польські магнати, румунські гендлярі, чеські спекулянти та інший грошовитий набрід, чиє нерухоме майно вже кілька років було націоналізоване і на кого вдома чекали народний гнів і шибениці, збігались до Швейцарії, ближче до броньованих сейфів, де лежали їхні награбовані мільйони. Ці добродії тремтіли і вдень і вночі, їм снилося, ввижалося, марилось, що мури їхньої останньої фортеці хитаються, а до мішків з мільйонами вже простягають руки зажерливі й спритні пройдисвіти, якими аж кишіло у Берні, Лозанні, Цюріху. А тим часом в Європі дув свіжий вітер, вітер зі Сходу, його оновлюючий, животворний подих відчувався всюди, тільки Швейцарія вперто ховалася за Альпійські хребти, захищаючись від нього, мов щитом, своїм трухлявим нейтралітетом. Тієї весни в столиці було багато дипломатів. На гучних прийомах, балах і раутах, а більше в своїх затишних кабінетах сплітали вони хитромудру павутину інтриг проти новонароджених демократичних держав.

Були серед них і такі, що намагалися не виставляти напоказ свою акредитацію, офіси мали в тихих завулках, ніколи не одягали фраків і не любили з'являтися на дипломатичних раутах.

Кабінет представника американської місії в Берні, керівника відділу стратегічних служб Едварда Хемфрі, був позначений вишуканістю стилю. Місія орендувала особняк ще з довоєнних часів, проте ніхто з попередників Хемфрі не спромігся умеблювати його згідно з вимогами часу. Тут панував старовинний гельветський стиль, характерний для мисливських замків лісових кантонів.

Окрасою кабінету був камін, складений із сірого граніту. Обабіч нього на стіні кущами висіли оленячі роги. Мисливські атрибути і цей показний камін надавали кабінету певної неофіційності. Хемфрі любив посидіти біля вогню в час відпочинку або коли мусив у деталях виважити якусь із операцій, що позначалися на політиці багатьох держав у післявоєнному світі. Хоч на знамено відділу стратегічних служб було винесено гасло «розвідка поза політикою», однак хто-хто, а Едвард Хемфрі знав: політика залежить від характеру інформації, яку подає департаменту розвідка. Це тільки тупаки з конгресу не бачать, а можливо, не хочуть бачити, що стоїть за зовні демократичним гаслом, яке заповів покійний Франклін Рузвельт.

Вогонь у каміні настроював містера Хемфрі на філософський лад, навіював думки про швидкоплинність і марність людського буття, викликав згадки про дитинство, нагадував про затишок родинного маєтку в Техасі. Яким далеким усе те було зараз! У дитинстві в нього був приятель Джіммі Керк. Навчалися в одному коледжі, університеті, вивчали право в Саскачевані. Потім доля деякий пас водила їх різними стежками, аж. поки зустрілися на таємних дорогах стратегічної служби. Джіммі Керк — генерал, шеф «Сі Ай Сі» в Баварії, багаторічний помічник у найделікатніших справах, якими опікується його відділ у Європі. Хемфрі чекав на Керка з хвилини на хвилину, а тому думав про нього. Ще в коледжі між ними виникла й довгі роки триває суперечка з приводу деформації американської мрії. Запальний, схильний до ідеалізму Джіммі твердив: «Мрія перших поселенців, піонерів освоєння континенту, залишила нас, їхніх нащадків! Вони полишали старий світ, прагнучи створити новий, де кожен індивідуум, — не маса людей, а окрема особистість, — матиме невід'ємне право на власне достоїнство й свободу, що грунтуватимуться на особистій мужності, чесній праці і взаємній відповідальності. Нова Америка народилася від свободи її землі, гір, неба. В самому слові «Америка» — гімн волі і людської гідності. Такою була мрія! — О, замолоду Джіммі Керк умів красиво говорити! — Наші предки, тікаючи від гніту європейських плутократій, прагнули стати рівними серед рівних… Ми втратили їхню мрію. Власними кулаками розтрощили, власними ногами розтоптали те, що народило Америку! «Свобода», «демократія», «патріотизм» — слова, які ми позбавили змісту, це не наші, не американські слова, у нас вони не мають грунту!» Так говорив колись запальний Джіммі.