— Зеппа заарештували, — ледве чутно промовив той. — За мною йдуть по п'ятах. Запам'ятайте: шість, два, два, два, п'ять… Це номер боксу, де я залишив планшет з паперами Кьоніга… Шість, два, два, два, п'ять… О, вони вже тут… Не оглядайтесь…
Він зник, не попрощавшись. Федір ще довго стояв, тупо дивлячись на розклад. «Шість, два, два, два, п'ять… Заарештували Зеппа!.. У боксі папери Кьоніга!» Чого-чого, а такого він не чекав… Що ж тепер робити? Діставши з кишені хусточку, він витер лоба і повільно рушив до виходу. У сквері сів на лаву й розгорнув газету. Треба спокійно обдумати ситуацію, в якій опинився. Андрій полетів на рідну землю — це добре! Чи вдасться йому щасливо дістатися до своїх, покаже час… Чекати, коли прийде звістка від Андрія, він не може, треба діяти. Тепер, коли в боксі лежить планшет з паперами Кьоніга, дорога кожна хвилина. Адже через три дні бокс відкриють і…
Федір рішуче підвівся. Час повертатися до готелю. Патриція може занепокоїтись. Поглянув на годинник. Зустріч з Віктором забрала близько двадцяти хвилин.
Довговолосий пан Заграва вже був у холі готелю і люб'язно бесідував з хазяйкою. Побачивши Федора, рушив назустріч.
— Дуже приємно познайомитись, добродію. Письменник Заграва. Іван Заграва, сподіваюсь, чули?
— Ні, не чув… — розвів руками Федір. — На жаль, не довелося…
— Цілком природно, — схилив голову набік Заграва. — Совіти мене не друкують і не виставляють у бібліотеках, зате на еміграції як письменник я досить відомий. Пробачте за таку саморекламу…
— Не варто вибачатись. Думаю, пане, у нас іще буде час познайомитися ближче. А зараз… Дозвольте запитати, чим можу бути корисним?
— Ви якось несподівано ставите запитання, пане Крайніченко. Це я маю стати корисним для вас. Принаймні так я зрозумів прохання містера… Не будемо всує згадувати святі імена… Ха-ха-ха… Нам треба було б десь сісти й погомоніти… Мене просили бодай коротко ознайомити вас з літературним процесом на еміграції, а головне — розповісти про літераторів, які передовсім дотримуються прийнятних для нашої справи позицій і можуть бути нам корисними. То де ж нам…
— Ви снідали?
— Ще ні. Я мешкаю в Аусбургу, довелося вставати вдосвіта, щоб вчасно прибути до вас на аудієнцію…
— Ну, то прошу до ресторану.
Столик, за який вони сіли, стояв у кутку ресторану. Підійшов офіціант, нахилився до Федора.
— Як завжди, Юро… Врахуйте лиш, що сьогодні нас троє.
— А хто третій? — поцікавився Заграва.
— Моя… — Федір затнувся. Не знав, як йому краще назвати Пат, але пан Заграва несподівано прийшов йому на допомогу.
— Дружина, — сказав він, хитро посміхаючись. — О, це приємно… Радий буду познайомитися з пані Крайніченковою.
Федір налив у бокали пива. Пан Заграва жадібно випив, схопив серветку і витер м'ясисті губи. Федір дивився на нього, а в голові, ніби в арифмометрі, стрибали цифри: шість, два, два, два, п'ять…
— Не будемо гаяти часу. З чого почнемо?
— Краще з вас. Розкажіть про себе… — запропонував Крайніченко.
— Що ж, про себе, то й про себе… — пан Заграва знову голосно засміявся й після паузи несподівано тихо заговорив — Я письменник-публіцист чіткої антисоціалістичної орієнтації… Недавно я послав величеньку статтю до редакції «Уолл-стріт Джорнел», у якій досліджую проблеми приватної власності на землю і засоби виробництва.
— На якому матеріалі ви проводите ваші дослідження?
— Звісно, на українському…
— Пробачте, але на Україні вже понад чверть віку…
— Це так і не так, шановний…
— Не розумію…
— А що тут незрозумілого? Я не за соціалізм, але й не за капіталізм. Я пропоную свою концепцію… Якби на Україні соціалістична власність хоча б якоюсь мірою уможливлювала існування приватної, світ мав би зразок такого небаченого розвою, такого бурхливого прогресу, що їм позаздрили б і Американські Штати. Мене однаково обурюють і ті, хто вважає мене апологетом капіталізму, і ті, що приписують мені пропаганду соціалізму.
— Але історично ваша концепція не виправдала себе…