— У тім-то й річ, шановний… Більшовики ніколи не погодяться. Ленін!.. Він єдиний розумів те, про що я сьогодні пишу. Неп — ось його альтернатива. Треба розв'язувати руки, дати волю підприємництву, і тоді…
— І тоді буде капіталізм…
— Ні, шановний, це так і не так… Ха-ха-ха!
— Ну, а як сприймають соціалістичну половину вашої концепції в капіталістичному світі? Мабуть, бояться, що соціалізм…
— Ні, ви знаєте, ні… Я написав до Аверела Гаррімана. Сподіваюсь, це прізвище вам відоме?
— Відоме… Посол у Москві, банкір, мультимільйонер…
— Еге ж… Так от, я написав йому. І що ви думаєте він відповів мені? Вислав цілий трактат про народний капіталізм…
— Я щось читав про його доктрину, але, мені здається, вона не справила належного враження передусім на самих капіталістів.
— Це так і не так, шановний… Зовсім недавно Гарріман виступив з пропозицією… Він переконливо доводить, що сучасний капіталізм не має ніяких підстав називатися капіталізмом, а тому пропонує перейменувати його… Дати йому якесь нове наймення.
— Від того, що злодія почнемо називати добродієм, нічого не зміниться. Він як крав, так і крастиме. А от коли йому, як це роблять у країнах Північної Європи, відрубають руку, красти йому не буде чим!
— Ну-у… Ваша позиція, я бачу, вельми радикальна.
— Зовсім не радикальніша за позицію містера Мартіна.
— Даруйте, а хто такий містер Мартін?
— Як, ви не знаєте, хто такий містер Мартін? Скажу тільки, що відвертість суджень цього банкіра вразила мене настільки, що я запам'ятав один з його висловів: «Ми не політики і не ревнителі громадської користі. Ми багачі. Америка належить нам. Ми тримаємо її в своїх руках; одному лиш богу відомо, якими засобами, але ми збережемо її для себе й ми готові пустити в хід усі наші великі можливості, наш вплив, наші гроші, наші політичні зв'язки, наших продажних сенаторів, наших голодних конгресменів, наших демагогів проти будь-якої законодавчої акції, будь-якої політичної платформи, кандидатури в президенти, котра загрожує міцності держави». Ну, що скажете?
— Скажу, шановний… — пан Заграва закліпав очима. — Скажу, що це так і не так! Або ви мене на бога берете, або в того містера Мартіна не вистачає клепки.
— Над чим зараз працюєте? — перевів Федір розмову на інше.
— Я, власне, репрезентую літературну течію революційно-демократичного напрямку. Мої однодумці — скромні трудівники літературної робітні на українській еміграції — ставлять перед собою грандіозні завдання: протягом найближчих десяти-п'ятнадцяти років подарувати світові ґрунтовні твори на соціально-політичні теми. Багато з них уже взялися до роботи. Правда, останнім часом у декого праця гальмується через необхідність писати на секретні теми. От як принагідно згадати б і ту продукцію, яку треба буде готувати для новоутвореного видавництва. До речі, час підібрати для нього якусь привабливу назву. Ну, скажімо… Ви ще не думали над цим?
— Ні…
В цей час до столу підійшла Патриція. Вона була чимось надміру схвильована, хоч і намагалась триматися невимушено. Мимохідь глянула на Заграву, що розплився в улесливій посмішці, і звела допитливі очі на Федора. Чоловіки підвелися. Патриція простягла Федору тоненьку книжечку в яскравій синій палітурці.
— Що це?! — запитав він, побачивши на обкладинці своє прізвище. — Я питаю, що це?!
— Як я зрозуміла, це твоя перша публіцистична праця.
— Од глибини схвильованої душі, — заметушився Заграва, — од щирого серця… Як колега колегу поздоровляю вас, пане Крайніченку! Нашого полку прибуває, і, що особливо варте уваги, що набуває сьогодні неабиякої ваги, так це те, що саме ви започаткували, відкрили шлагбаум у літературу новій повоєнній генерації. Ви, шановний, що воювали проти фашиста-окупанта, що пройшли крізь пекло Дахау, ви…
— Замовкніть!
Федір вчепився обіруч у білу скатертину й потягнув її на себе. На підлогу з дзенькотом покотилися бокали, тарілки, брязнув, розбризкуючи пиво, високий графін.
— Що з тобою, Тедді?! — скрикнула Патриція.
Він похитнувся і сів. Впала на край столу кучерява, прибита сивиною голова.
Тієї ночі «кондор» знову злетів з американського військового аеродрому в Регенсбурзі і ліг курсом на схід. Всі його пасажири, як і перше, були на своїх місцях, тільки замість Бовкуна на лаві сидів новий провідник Буй-Тур. Огрядний, з похмурим набряклим обличчям, наче складеним з червоної цегли, він зовні був схожий швидше на грузина, ніж на українця. Синій плафончик, який цього разу блимав під стелею салону, не мав сили розігнати темряви, проте гострі Андрієві очі бачили, з якою увагою роздивлявся новий провідник Мару і Лиса, що сиділи навпроти.