— Ти куди?!
Завмер, намагаючись згадати, чий же це голос прорвався крізь перелякане белькотання потоку. Озирнувся. Так і є — Шпинь!
— Завертай голоблі!
— А рація? Мені здалося, що…
— Завертай, я сказав!
Грицько не приховував своїх намірів. Ситуація складалася так, що, не зважаючи на заборону шефа безпеки, міг полоснути чергою, а потім сказати, що Макс пробував тікати. Шпинь, мабуть, біг йому навперейми, бо лице розпашіло, вкрилося червоними плямами.
— Чого стоїш?! Не чув, що я сказав?!
Андрій показав на струмок: не чутно. Шпинь скипів, клацнув затвором автомата.
— Я тобі вуха зараз продму! То там ті дурні Вінклери могли не розгледіти, що ти за птиця, а я тебе давно розкусив, знаю, хто ти єси! Стерво…
Не знати, чим би воно й скінчилося, якби не Буй-Тур, що саме вийшов з-за кущів. «Це для нього розпинається Шпинь», — подумав Андрій, дивлячись, як за провідником поспішає на кривих ногах сотник з рацією на плечах. Уздрівши Андрія і Шпиня, емісар владним жестом запросив їх підійти до нього. Поки вони йшли, Буй-Тур дістав карту і розгорнув її на замшілому пеньку. Щось там уважно роздивлявся, поглядаючи то на одну гору, то на другу, потім поклав на карту компас. Зорієнтувавшись, підвів очі на Шпиня і весь час, поки говорив, дивився тільки на нього.
— Отже, панове, ми в краю. Годилося б поцілувати цю землю… Годилося б, але… треба швидше забиратися звідси. За годину-другу тут будуть чекісти… Ми прибули сюди з історичною місією і будь-що повинні виконати покладене на нас проводом завдання. Попереджаю, — тут він перевів погляд на Андрія, — за найменший непослух а чи сваволю каратиму на горло. Про все, що хтось вам наказував, до часу забудьте. Обставини вимагають від нас пильності, сили й самопожертви. Зараз головне — вискочити з-під чекістського ока й дістатися до головного штабу. Полковник Василь Кук чекає на нас. Все зрозуміло? Коли хто чого не второпав, запитуйте зараз.
Буй-Тур скосив очі на сотника. Той стояв, опустивши голову. Шпинь теж не наважився розкрити рота.
— Коли нас готували до виходу в край, — сказав Андрій, — я особисто отримав завдання не лише від проводу, але й від американців… Як накажете бути з тим?
Буй-Тур пильно глянув на Андрія, ніби хотів зрозуміти, чи навмисне, а чи від дурості поставлено це не просте запитання. А той стояв і дивився йому просто в очі. Треба було відповідати, але як? Ці хлопаки знають про залежність проводу від американської калитки. А чи знають вони, що рано чи пізно вся організація буде працювати на американську розвідку? А може, якось пронюхали й про те, що головним завданням, яке Лебедь поклав на свого емісара, було завдання схилити Василя Кука до організаційної співпраці з американськими спецслужбами. Провід у Мюнхені вишкрібає з організаційної каси останні копійки, щоб зібрати кошти на вихід людей до краю, а тут у підпіллі сидять чистоплюї, такі собі ревні борці за волю… Все це так, проте що сказати цьому хлопакові з пронизливими розумними очима?
— Це завдання ми будемо виконувати теж… після того, як знайдемо полковника і його штаб.
— Друже Буй-Тур, дозвольте зауважити. Маю суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.
— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…
Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…