Розділ другий
РЕЗЕРВАЦІЯ ТОПЛІЦ
На віллі Рота, що самотньо стояла на березі мальовничого альпійського озера Грундл, вже третю добу чекали повернення генерала Керка. Його терміновий виклик до Берна перервав роботу водолазної команди. Капітан Маккольм і його «хлопчики» туманіли з нудьги. Команда Маккольма і раніше мешкала тут, бо за перешийком, в «резервації Топліц», де колись містилася переведена сюди в сорок третьому з Кіля науково-дослідна станція військово-морського флоту, не залишилось навіть слідів від будинків і бараків-лабораторій. Есесівці Скорпені замітали сліди на совість. Дещо містилося і в приватних будинках селища Гессла, яке лежало на перешийку між озерами. Однак і там все було знищено, розпеченим залізом витравлено навіть із людської пам'яті. Жителі Гессла неохоче згадували про ті страшні часи.
Перерва в роботі влаштовувала водолазів: кому охота спускатись під воду, коли її температура не піднімається вище дванадцяти за Цельсієм. Їх лише дратувала заборона виходити за ворота вілли. Ближні і дальні готелі на березі Грундлу стояли пусткою ще з війни, але в Гессл вже повертались потроху люди, там працював гаштет.
— Сто чортів у печінку Сивому Джіммі! Сам, певне, зашився до борделю, а ти сиди тут, неначе той буддійський монах, і до Бад-Аусзе податись не вільно.
— Що не кажіть, а наша вілла таки нагадує підводний човен!
— Особливо, коли за вікнами всесвітній потоп…
За вікнами справді лило, неначе з відра, лютував вітер. Здійняті вітром на озері хвилі накочувались на берег, важко бухали у кам'яне громаддя і білими зміями з шипінням і плюскотом сповзали назустріч усе новим і новим чорно-зеленим валам.
Федір Крайніченко стояв біля вікна, дивився на хвилі і думав: «Отак і всі мої зусилля, всі спроби вирватись з лабетів «Сі Ай Сі» розбиваються на друзки…»
На віллу Рота його привезли два тижні тому, а перед цим були місяць карцеру і більше року тюрми. І все те без суду і слідства, так, наче він не людина. І ніхто не знає там, за цими неприступними горами, про поневіряння і муки, яких довелося йому зазнати. Хто вступиться за його людські права, окрім Батьківщини? Хто він тут? Ніхто… Яку дорогу готує йому немилосердна доля?
Після тюрми генерал зустрів Федора, мов старого приятеля, з яким не бачився кілька днів. Не згадав ні про карцер, ні про тюрму. Про його виступ перед хлопцями в замку Торнау навіть словом не обмовився. Керка, як і раніше, цікавили таємниці озера Топліц, і було дивно, що за той час, доки Крайніченко сидів у камері, американська розвідка, здавалося, зовсім не просунулась у цій справі. Генерал знову зажадав від нього повторити все, що йому відомо про місце і обставини, за яких було скинуто в озеро імперський архів, а переконавшись у тому, що нічого нового Крайніченко додавати не збирається, не подав і знаку невдоволення, а по-діловому просто сказав, що вирішив залучити його до роботи водолазної команди, яка працює на озері. Ще там, у тюрмі, Федір намагався уявити собі зустріч з Керком. Вона ввижалась по-всякому, але не такою буденною. Тепер він думав, що за цим криється якась тонко замаскована пастка. Однак яка саме — це покаже майбутнє, бо не такий Сивий Джіммі добряк, щоб так собі, без користі для себе, вивозити його в гори подихати свіжим повітрям. Йому здавалося, що генерал вже якось пронюхав про планшет Кьоніга. У Керка в руках апарат цілої розвідки — все може статися. Принаймні додуматись до того, що його заховано десь поблизу туристського будиночка Кіртага, не важко. Адже знали про планшет двоє: Андрій Гаркуша і він, Федір Крайніченко. Андрій! Де-то він зараз? Мабуть, як і всі інші хлопці, давно вдома. У ясну погоду з вікон видно гору, що здіймається над озером Топліц. На її схилі, під каменем, що затуляє вхід до печери, в планшеті лежать інвентаризаційні акти імперського архіву, затопленого в озері. І не треба пірнати під воду, простягни руку і візьми. Боячись виказати себе, Федір навіть не підходить до тих вікон, що дивляться у бік заповітної печери. Йому здається, що генерал саме за тим і привіз його на віллу Рота. Тепер у всьому, з чим стикався, бачив «руку Керка».
Тому, коли зустрів у водолазній команді Генрі Прічарда, попервах сприйняв як чергову пастку генерала. От, мовляв, зустрінуться знайомі, що разом гибіли в Дахау, разом тікали з лісосіки в Ебензе. Кому ж, як не товаришеві по нещастю, відкрити душу? Та придивившись до Прічарда, Федір засумнівався. Виявилось, що Генрі служить в команді Маккольма вже давно. Після того, як вони розійшлися в горах, Генрі з'явився до американського військового коменданта у Мюнхені і його було приписано до цієї команди. Ні, тут збіг обставин, і тільки. Правда, могло бути і так: довідавшись, що Прічард служить у команді Маккольма, генерал наказав його завербувати, а вже потім привіз сюди Федора. Та, мабуть, завербовані агенти поводять себе не так, як цей вайлуватий сплюх Генрі. Вони, певне, пробують якось розговорити свою жертву, вивідати у неї потрібні їм відомості. Генрі ж нічого подібного не чинив. Навпаки, весь час розповідав йому про свою Моллі, про заручини з нею і про те, як вони сядуть у свій власний «плімут-фюрі» і махнуть на узбережжя Тихого океану у весільну подорож. Тепер уже батьки Моллі не будуть проти, адже з Європи він повернеться з грошима. Водолазам платять пристойно, принаймні зараз він одержує набагато більше, ніж коли літав на бомбардувальнику. Та серце Крайніченкове все ж здригнулося від підозри, коли Генрі на другий день після їхньої зустрічі, повернувшись з Бад-Аусзе, розповів, що випадково здибався в ресторані ще з одним гефтлінгом з Дахау — Зеппом Плісейсом. Той розказував, що втік у серпні сорок четвертого з Дахау. Есесівці кинулись було за ним, але з допомогою місцевих макі Зеппові пощастило зникнути в горах.