Уже не роздумуючи, виліз із спального мішка й навпомацки рушив до ляди. Ще крок, ще… Ось вона. Натиснув тім'ям — подалась угору. Сонце різонуло по очах. Залящав у вухах пташиний переспів. Війнуло прохолодою лісового ранку, поманило волею синього роздолля, що розляглося ген попід гуцульські Альпи, сиві верхи яких гордовито бовваніли над хмарами.
Висунувся з бункера по пояс і завмер, дослухаючись. Це було так несподівано. Не вірилось, але тут пісня жила, лилась десь наче згори, спадаючи до нього з верховіття. «Ой, немає краго, краю над ту Верховину…» Наступної миті побачив і ту, котра співала. Стояла, здавалося, поруч, на виступі стрімкої скелі за ізвором, як на свято вбрана, у киптарі[10], хустка з плеча за вітром лине… А голос лягав широко по горах, забирає серце солодким болем… І здається Андрієві, що той голос довгі роки поневірянь і муки на чужині чувся йому, як голос рідної землі.
— Гарно співає?
Андрій здригнувся, наче хто вдарив його каменем межи плечі. За спиною стояв провідник.
— Гарно… — тільки й спромігся прошепотіти у відповідь.
Ще якусь хвилину мовчки слухали пісню, потім провідник сказав:
— Мене за ню пан шандар[11] канчуком відшмагав… Господи праведний, один ти всемогутній і всесильний, а ще пісня… Вона безсмертна, як земля і вода, як гори й небо, а ми… Ми з тобою, хлопче, — провідник поклав на плече Андрієві руку, — як оті хмари, пропливемо через життя і сліду не лишимо…
— Коли лишати лихий, то лучче ніякого…
Провідник здивовано звів догори брову, але сказав інше, не те, що подумав.
— Ну, погомоніли, подихали, й досить. Давай у бункер, а то нам ця лірика ще боком вилізе… Ач, як високо зайшла. Одна, не боїться… А ще зовсім недавно з хати й носа боялись вистромити.
У бункері смерділо, хоч святих винось. Густо тхнуло потом і ще ніби якимось падлом. Від того запаху аж кисло в роті. Андрій переміг нудоту, заліз у спальний мішок. «Щось дуже лагідний зі мною пан провідник? Не посварив, не спитав, не поцікавився навіть, чого це я з бункера виліз… Та, мабуть, ще спитає… А зараз треба примусити себе заснути, бо таки даються взнаки безсонні ночі останнього тижня». Йому снилися гнилиці, що рясно вродили на дичці за батьковим садом, і Марта… Вона збирала грушки у кошик і тихо співала: «Козаче-соболю, візьми мене з собою…» «Вона ж не знає мови та, мабуть, і пісні такої ніколи не чула», — крізь сон подумав Андрій. Сон був коротким, виснажливим. Прокинувся з якоюсь затаєною тривогою в душі. Розплющив очі й ніяк не міг збагнути, де він. Поблизу хтось пошепки говорив, ніби лаявся. У закутку на підлозі чаділа гасова лампа. Руде світло жовтою глиною заляпало стелю і шматок стіни. В ньому чорними кажанами шугали чиїсь тіні.
— А я сказав, не чіпай!
— І чого ти все… не чіпай, не бери, не дихай. Що, вже й подивитися не можна?
— От шеф прокинеться, нехай сам і дивиться…
— А що як там золото? — сказав Мара.
— Тобі вже те золото скрізь ввижається. Перехрестися, бо ще з розуму зсунешся.
— Но, но… З сотником балакаєш, свиня, не забувай!
— Я про те пам'ятаю, а цинку не займай, поки не прокинеться. Отак…
Провідник неквапом виліз із спального мішка, почав взуватися. Шпинь поставив на стіл лампу, підкрутив гніт, щоб менше чаділа. Поруч з лампою Мара поставив цинкову коробку з-під набоїв.
— Де знайшли?
— Прибирали тут, — доповідав Грицько. — Закопували всякий непотріб, все, що миші не доїли. Копнули, і ось…
— Це добре, що прибрали, — натягаючи другого чобота, похвалив провідник. — І те добре, що в чужі справи носа не встромили.
Шпинь аж розчервонівся від задоволення.
— А тепер підіть подивіться, що там далі, в інших відсіках. Там ще їх має бути два. Приберіть і їх. У меншому розташується радист, а там ви обидва… Та прибирайте як слід, щоб чисто було…
— А хіба ми тут надовго? — запитав Андрій, висовуючи голову з спального мішка.
— Може, тиждень, а може, й більше доведеться пересидіти, поки нагорі трохи стихне… Зараз там чекісти по лісах нишпорять: сліду нашого шукають. Та хай шукають…
— А в ефір коли?
— Вам дали контрольні числа на зв'язок?
— Дали… — сів у мішку Андрій. Протер очі, потягнувся.
— Ото ними й скористаємось, коли прийде час… — сказав провідник, підсовуючи до себе коробку з-під набоїв.
— Але ж мені суворо наказували.
— Їм там легко наказувати. А тут кожен неправильний крок може коштувати голови. Тільки висунемося в ефір, одразу запеленгують. — А зараз ідіть, допоможіть прибрати помешкання і розгортайте рацію, перевірте, чи все там гаразд, бо впала вона на голий камінь…
10
Киптар — (від рум. piept — груди), чоловіча і жіноча коротка хутряна безрукавка у західних українців, словаків, угорців, румунів, південних слов'ян.