В очах у Крайніченка пливли кола. Щоб хоч якось прийти до тями, дотягся до вікна, відчинив його. Свіже повітря трохи освіжило. Але тут почув, що у двері стукають.
— Тедді! Тедді!
Це голос Патриції, проте там з нею якісь чоловіки перемовляються.
— Відчиніть! Поліція! Мілітарі поліс!
Ні, він не мав наміру зустрічатися з військовою поліцією. Він спробує віддати себе до рук будь-якої іншої. Визирнув із вікна. Залізна ринва була недалеко. До неї можна було дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном. «Уже якось він був скористався нею. Щоправда, тоді кімната, з вікна якої він виліз, була на три поверхи нижче. Та міркувати ніколи. У двері гатили з такою силою, що вони, вдавалось, ось-ось вилетять геть. Крайніченко сів на підвіконня і перекинув за вікно ноги… Він ще стояв, тримаючись за ринву, коли до кімнати вдерлися поліцаї у білих касках. Гупаючи кованими бутсами, вони забігали по кімнатах, захряпали дверима.
— Він був тут, — розпачливо вигукувала Патриція. — Тедді не винний, повірте…
— Де він?! — почувся знайомий голос.
«Невже Керк? Так і є, це його голос. Жаль, не добив гада!»
— Ось він! — вигукнув поліцай, висовуючись із вікна. — Біжіть у нижні поверхи! Блокуйте двір!
— Взяти живим!
«Знову цей ненависний голос. Ні, досить! Цього разу живим не дамся! Нема як жити, нема сили боротися, та є можливість умерти чесною смертю!..» Зціпив зуби і зробив крок у прірву…
Генерал Керк, стояв у кабінеті перед люстром і тримав на тім'ї пухир із льодом. «Хай йому біс! Що воно таке? Безглузда смерть Дайна і майор… Що ж я все-таки не розгледів у ньому? Крайніченко вискочив із гри дуже невчасно. До нього було стільки запитань, і всі вони лишилися без відповіді. От хоча б узяти публікацію в «Парі-матч», її автор прямо посилається на папери Кьоніга… Де вони? Які зумів передати їх тому Зеппу Плісейсу, коли з майора не спускали очей? Усе те сподівався з'ясувати під час сеансу…»
Думки генерала урвав телефонний дзвоник. Жіночий голос повідомив, що його, містера Керка, викликає Берн.
— Хелло, Джіммі! — почуїся у трубці хрип Хемфрі, — Як ти там, старий? Давненько не чув твого голосу.
— Нічого, бос… У мене все о'кей!
— Ти газети читаєш? — по довгій паузі спитав Хемфрі.
— Аякже… Якщо ти маєш на увазі «Парі-матч», то я прочитав її ще вчора.
— Мені прикро, але я мушу тобі… Повір, я щиро…
— Не шукай слів, Едварде… Я подаю у відставку. — Ну, навіщо ж так зразу. Я ще спробую…
— Не варто! Вибач, що так вийшло! О'кей, старий! Він поклав трубку, приніс її на важільці обома руками і, посміхаючись, промовив:
— Ну, от… Доля вже нагадує про себе. Отож, Джіммі, рубаємо кінці. Насамперед треба перевірити, що там в «Сен-Готарді». Мали викликати федеральну поліцію для фіксації…
Він набрав потрібний номер. Трубку довго ніхто не піднімав. Потім почувся розгублений жіночий голос.
— Це ви, фрау Сабіна?
— Я…
— Співчуваю вашому горю… Прийміть мої… І покличте до телефону…
— Не можу, — плаксиво мовила фрау Сабіна. — У нас поліція, але не та, а зовсім інша…
— Що ви белькочете? Яка інша? З вами говорить генерал Керк. Поясніть, що там у вас відбувається?!
— У нас Іптерпол… Вони всіх допитують і кажуть, щоб я поклала трубку. Я підкоряюся, містере Керк…
«От стара гуска, навіщо вона назвала моє ім'я. Але тепер все одно. Слід негайно їхати і самому всьому дати лад. Треба скористатися владою, поки у місті не знають про мою відставку».
Хвилин за двадцять він уже входив до готелю. У дверях його зупинив спортивного виду молодик. Посвідчення шефа баварського відділення Сі-ай-сі не справило на нього сподіваного враження. Ввічливо попросив зачекати. По телефону спитав у когось дозволу і лише після того пропустив, назвавши номер апартаментів, які займала Патриція. В кімнаті було повно людей. Він навіть не глянув на них. Його увагу привернули тіла майора і Дайна. Вони лежали на підлозі поряд. «Але чому Інтерпол, коли мала бути федеральна поліція? Хто викликав?»