— Панове, що тут відбувається?
— Йде слідство, — відказав пан з сигаретою в зубах.
— І що ви тут розслідуєте, комісаре?
— По всьому видно — вбивство…
Керк переступив з ноги на ногу, пожував губами.
— Чи можна вас на кілька слів?
Вони вийшли з кімнати і зупинилися біля вікна в кінці коридора.
— Слухаю вас, генерале, — промовив комісар Інтерполу, припалюючи погаслу сигарету.
— Шановний метре, — почав, як міг, ввічливо. — Ви заскочили на чуже поле. Тут грає моя команда.
— Я розслідую вбивство… Вбивство осіб, які мали відношення до друкування фальшивих банкнотів з матриць Бернгарда Крюгера, а це…
— Не заперечую, це ваші проблеми… Однак про те, що сталося тут, ніхто не повинен знати. Справу розслідуватиме Сі-ай-сі. Обидва — мої агенти. Жити їм чи вмерти — вирішую я! — Керк намагався збити комісара з тону, проте марно, той спокійно гнув своєї.
— Ви не дослухали, генерале, ми розслідуємо вбивство барона Торнау. Хорста Торнау… який був звинувачений у причетності до фальшування грошей ще судом третього рейху. З ним загинула його секретарка Юта Дайн, дочка господаря цього готелю, містера Дайна — Рябчука… Його труп лежить поруч з трупом містера Крайніченка, який кілька днів перед загибеллю барона проживав у Монте-Карло в одному з ним пансіонаті. Сьогодні вранці містер Крайніченко сповістив нас про те, що хоче зробити важливу заяву саме про фальшування фунтів і доларів з матриць Крюгера, піднятих із дна озера Топліц… Однак коли ми приїхали, він був уже мертвий… Чи не здається вам, що хтось замітає сліди?
— Ви думаєте, його вбили? Але ж він сам… Мені сказали, ніби сам…
— Так, сам. Медичний експерт засвідчив: на тілі загиблого — сліди насильства. Хоч очевидці твердять, що він сам кинувся з вікна… Логіка підказує версію… Оскільки містер Дайн проходить по справі Крюгера, а пан Крайніченко мав намір дати свідчення саме у цій справі, між ними могла виникнути сварка і… Як ви ставитесь до такої версії?
— Цілком вірогідно. Вони не мирили між собою. Ну, та вже розберемось… Зрештою, кожен вартий тієї смерті, яку заслужив у бога… Якщо, звичайно, з богом згодні наші спецслужби… Ха-ха… Дякую за інформацію, комісаре… Про все, що вдасться з'ясувати в ході розслідування, ми неодмінно повідомимо в Інтерпол. Решта — то наші внутрішні справи…
— Коли б так, генерале… Жінка, яка жила з містером Крайніченком у пансіонаті Бенедетті, зізналася в тому, що…
— Патриція?! Де вона?!
— Зараз вона дає свідчення… Твердить, що в кімнаті був третій… І цей третій — ви, генерале. Тож вам доведеться дещо пояснити слідству і в справі вбивства, а головне — дати відповідь на запитання, яким чином підняті вашою командою з дна озера Топліц матриці опинилися в руках фальшивомонетників?
Серед чорної непролазної пущі раптом вигулькнула невеличка, залита місячним сяйвом галявинка і на ній — старенька лісничівка, у віконці якої ледь блимало світло.
— Ото ще конспіратори, — сердито мовив лісник, прив'язуючи свого пса. — Вже й вікно забувають запнути.
— Та хто серед цих ведмежих гаврів угледить те вікно…
— Ви йдіть за мною, Максиме, а то ще який дурень зосліпу підстрелить.
Він тричі крикнув, як кричать у нічному лісі сови. Йрму не відповіли і, передчуваючи недобре, дядько Михайло (дорогою вони вже трохи зазнайомились з Андрієм) подався до. хатини. Коли увійшли, Андрій побачив заплакану жінку, Одягнена, вона сиділа на ліжку і тупо дивилася на руки.
— Де Василь?! — спитав у неї лісник.
— Це ви, пане Михайле… Добре, що ви прийшли… А я оце зібралася до вас і не знаю, йти чи не йти. Я його чекаю… Сказав, як за три дні не буде, щоб до вас ішла… Вже четверта ніч минає, а його нема. Що мені робити, пане Михайле? — затулила лице руками і тихо, болісно заплакала.
— Куди він пішов?
— Не знаю. Не сказав куди…
— Сам пішов чи…
— Сам. Ми чекали, але ніхто не приходив. — Вона перемогла сльози і підвелася з ліжка. — То мені як бути: іти з вами чи ще почекати тут?
— Почекайте ще трохи, він прийде. Я сам сюди навідаюсь… Ждіть. Василь прийде.
Витримав її погляд, проте більше нічого не сказав. Похмурий вийшов з хатини, відв'язав пса і мовчки рушив у пущу. Андрій ледве встигав за ним. З усього видно, лісник і сам не міг збагнути, куди подівся Леміш. Розпитувати було проти правил, і Андрій мовчки простував за дядьком. Йшли не більше години, зрештою зупинилися на пагорбі перепочити.