Выбрать главу

Всіх трьох їх запхали до критої машини і повезли. Лісник, котрий сидів поруч, шепнув на вухо: «Добре зробили, що розв'язали. А то я себе мордував би до віку…»

— Розмови! Припинити!

Андрій закусив розбиту губу. «Витримка, чоловіче, і ще раз витримка!» У роті було солоно від крові, а душу пропікала гіркота.

Розділ сьомий

БЕЗ ПРАВА ЛИСТУВАННЯ

Витримки йому вистачило ненадовго. Він навіть здивувався, як скоро непевність отруїла душу. Тоді, коли доля зав'язувала на його шляху тугі вузли скрути, коли саме життя трималося на волосині, йому не бракувало твердості, а тут… Ось уже понад три тижні він сидить у камері слідчої частини обласного управління МВС і чекає. Непевність тисне на душу, мов стопудова брила. Перші дні після арешту не мав будь-якого сумніву, що за якийсь час стоятиме перед генералом, доповідаючи про хід операції «Леміш». Потім сподівався: викличуть бодай до слідчого, там він скаже, щоб його відвезли до Києва, і все з'ясується.

Однак минав день за днем, а ним ніхто не цікавився. Складалося враження, що про нього просто забули. Думалось, може, того вимагає оперативна ситуація. Проте, перебираючи в думках усі можливі мотиви, пригадуючи все, про що говорив генерал Семеняка, доходив висновку, що в такій поведінці з боку органів безпеки нема ніякого сенсу. Ні, тут крилося щось зовсім інше. Адже коли б хтось там мав намір використати його в якійсь новій важливій операції, то подбав би, щоб на нього і тінь підозри не впала. Для цього не варто ховати його в камері-одиночці, навпаки, мабуть, розумніше було б допитувати разом з іншими.

Мучить безсоння. І день і ніч душу скородить сумнів, у голові нуртують думки — і все біля тієї незрозумілої ситуації. Він уже в тисячний раз повертає їх і так, і сяк, але пояснити, виправдати обставини, в яких опинився, йому несила, і це доводить до сказу. Ненавидів себе. Насамперед себе самого, бо тих, котрі десь за стінами в'язниці сплітали хитромудрі тенета недовіри до нього, він ще не знав. Однак кожним нервом, кожною клітиною відчував, що насувається біда. Це відчуття прийшло зненацька. Якось спитав у наглядача, який приніс їжу, чи може написати листа батькові. Той зиркнув на нього спідлоба, знизав плечима: «Спитай у слідчого». — «На жаль, мене не викликають до слідчого». — «Викличуть. Таку контру, як ти, тут довго не триматимуть…»

Промовчав, а в серці запеклась образа. «Контра… Контра?!» І чого люди так легко, так необачно кидаються словами. Проте навіть не самі слова, а те, як і ким вони були сказані, породило тривогу. Він раптом збагнув, що тримають його у цій камері не з якихось там оперативних міркувань, а як звичайну, пересічну «контру». І враз зрозумів — надії на швидке звільнення нема: доля знову відвернулась од нього. Та в серці ще жевріла падія. Пам'ятав ту щирість, із якою зустріли ного генерал Семеняка і лейтенант Бойко. Невже вони так поставились до нього тільки задля того, щоб залучити до виконання завдання по операції «Леміш»? А зараз він, Андрій Гаркуша, вже їм непотрібен? Неймовірно! Проте чого не буває на цьому світі. Хіба це вперше? Хіба його не обдурювали, не зраджували? Скільки разів його спрагла за вірою у справедливість душа сходила кривавим болем розчарування? Та зараз це було не просто розчарування, це був крах надій, сподівань на те, що у світі ще лишилися правда і честь.

Грюкнув на залізних дверях засув. Наглядач відступив убік, пропускаючи до камери людину в цивільному. Невисокий, худорлявий чоловік пильно оглянув Андрія і, якось дивно посміхаючись куточками тонких вуст, присів на запобігливо принесений наглядачем стілець.

— Залиште нас, — кинув через плече.

Наглядач вийшов і причинив за собою двері.

— Андрій Гаркуша? — привітно спитав чоловік.

— Так… Я Гаркуша… Андрій.

— Це ваше справжнє ім'я?

— Справжнє… — відповів Андрій, дивуючись: чого це його перепитують, коли вже все про нього знають. Проте чоловік знову зламав губи в посмішці й сказав:

— Тоді давайте знайомитись. Я — Корбець, слідчий з особливо важливих… Міністерства внутрішніх справ… Семен Гурійович…

— Ви з Києва? Від генерала… — не стримав радості Андрій.

— Так… Мені доручено вести вашу справу.

— Справу? — Андрій відчув, як стислося серце. — То на мене вже заведено справу?

— А ви вважаєте, що до того нема підстав?

— Але ж я… Мене… Генерал Семеняка…

— Одне другому не шкодить…

— Не розумію?

Слідчий якось дивно посміхнувся і зиркнув на Андрія поверх своїх масивних рогових окулярів. Очі і цього чоловіка мали властивість мінятися в залежності від того, як він дивився: через скельця а чи повз них.