— Гм… Семеняка… Добре, що ви самі згадали про нього. Проте до цього ми ще повернемось. А зараз дозвольте поставити вам кілька запитань…
Ввічливий тон, інтелігентні манери і це посмикування куточків вуст, що мало означати посмішку, не віщували нічого доброго. Андрій уже мав досвід і зразу зрозумів, що то лише професійні навички і аж ніяк не щирість.
— Отож, запитання перше. Нам відомо, що ви закінчили американську розвідшколу в Зальцкаммергуті. Які завдання шпигунського характеру ви отримали від ваших шефів?
— Я про це докладно написав…
— Писати — ваша справа, перевіряти — наш обов'язок.
— Я написав правду, — з притиском на останньому слові мовив Андрій.
— Можливо… Але я маю дещо уточнити. І давайте домовимось: запитую я, відповідаєте ви. Вважайте, що ви нічого не писали, а я нічого не читав. Так. Хто вам допомагав писати?
— Лейтенант Бойко…
— От бачите…
— Що ви маєте на увазі?
— Ваш звіт… На ньому відчувається вплив іншої особи. Та, власне, не це важливо.
— А що?
— Ми ж з вами тільки-но домовились. Запитую я…
— Шановний Семене Гурійовичу, — поза власним бажанням впадаючи в тон слідчого, сказав Андрій. — Пробачте, але я не буду відповідати на ваші запитання доти, доки не доповім особисто генералові. Він мене посилав на завдання, йому я маю скласти звіт. Це не моя примха, а наказ генерала Семеняки.
— І це добре… Ваша впертість зайвий раз підтверджує те, що ви мали завдання від ваших американських шефів вийти на генерала Семеняку.
— Не плутайте грішне з праведним, Я справді мав завдання від американської розвідки і націоналістичного центру в Мюнхені, однак жодного з них не виконав. Навпаки, при першій нагоді здався органам радянської безпеки і прийшов до вас не сам, а привів на налигачі Тура.
— Це теж могло входити у план вашої підстави. Вам просто торували стежку до генерала. А Тура вам звеліли здати для прикриття далекосяжних планів американської розвідки.
— З генералом Семенякою я зустрівся не з власної волі і не внаслідок якоїсь операції, як ви кажете, а тому, що, прочитавши мій звіт, він вирішив залучити мене до справи як радиста…
— Все це нам відомо, — урвав Андрія слідчий. — Нас цікавить інше…
— Я бачу.
— Що ви бачите?
— Що вас цікавить інше… Проте я до того непричетний.
— Це ще треба довести.
— Що, власне, я маю доводити?
— Нам з вами, молодий чоловіче, доведеться добре попрацювати, аби довести вашу непричетність. Я бачу, ви людина щира, і тому ставлю вам пряме запитання. Чи не думаєте ви, що ваші американські шефи використали вас, так би мовити, на темні очі?
— Ні, я так не думаю!
— А як ви думаєте? — слідчий знову глянув на Андрія поверх окулярів.
— Я думаю, що все це — маячня, фантазії… та й годі.
— Здатність фантазувати — не остання якість справжнього розвідника. А ви, я бачу, мали справу з професіоналами високого гатунку.
Андрій розхвилювався. Розумів, що перш ніж зустрітися з ним, цей слідчий усе добре продумав і зараз крок за кроком утягує його в якусь пастку, поставлену не лише на нього, Андрія Гаркушу. У цій підлій грі він тільки пішак.
— Молодий чоловіче, раджу вам зізнатися, — промовив Корбець. — Слідство врахує ваші щиросердні свідчення і, можливо…
— Мені нема в чому зізнаватися. Я написав правду.
— Ви певні? А раптом щось забули, суттєве для…
— Для чого?
— Для справи, звичайно… Особисто вашої справи… Не забувайте, ви прийшли звідти як професійний, вишколений шпигун. Одного цього досить, аби дати вашій справі логічний хід. Логічно і те, що ви звільнили Леміша і надали йому можливість утекти з дому лісника Яцківа.
— Як я розумію, ви шукаєте лише логіки, абк виправдати вже готове рішення. Ви з цим сюди приїхали…
— Я приїхав до вас не в гості — виконую особисте доручення генерал-лейтенанта Мешіка.
— А хто такий Мешік?
— Нині міністр внутрішніх справ УРСР.
— То виходить… коли я не помиляюся, генерал Семеняка його заступник. Мені говорили, що він заступник міністра…
— Бачу, за час вашого перебування в підпіллі ви таки відстали… Семеняка був заступником міністра державної безпеки. Але вже нема ні того міністерства, ні тих, хто його очолював.
— Як то нема? — скочив на рівні Андрій.
— Після смерті Йосифа Віссаріоновича Сталіна сталися суттєві зміни. Утворено міністерство внутрішніх справ. Його очолив Лаврентій Павлович Берія.