— А Семеняка?! — вихопилось у Андрія. Слідчий розсміявся, і цього раку досить щиро.
— Семеняка? Ну, хто такий Семеняка? До справи залучаються старі, перевірені кадри, з якими Лаврентій Павлович працював ще до війни у наркоматі. Докорінно змінюється ситуація. За обставин, що нині склалися, таким, як Семеняка, навряд чи знайдеться місце в системі. Та що там, знайшлося б місце на свободі. Власне, від вас я не маю чого приховувати. У нас є дані про зв'язки Семеняки з американською розвідкою, а вам… Вам рано чи пізно доведеться засвідчити, що йшли ви з-за кордону саме до нього, до Семеняки. Ви мене зрозуміли?
Андрієві перехопило подих. Він хотів закричати, що все те брехня, страшна, безсовісна неправда, підла вигадка чийогось гадючого розуму, проте всі слова застрягли в горлі.
— Ну, то будемо говорити чи ні…
— Про що нам із вами говорити?
— Я, здається, ясно сказав, про що. Ми закриємо очі на той очевидний факт, що ви, а не хто інший, звільнили Леміша і дали йому можливість втекти. Ми ладні подивитися крізь пальці й на все інше, але ваші свідчення проти генерала Семеняки мають для нас…
— Вимагаєте від мене підлості. Схиляєте до обмовлення чесної людини.
— Хто вам сказав, що він чесна людина?! Ви молодий і ще дуже наївний…
— Можливо, наївно в наш час вірити, що у світі існує правда і щирість. Можливо… Однак я не такий наївний, щоб не зрозуміти, до чого ведете ви. Страхаючи мене Лемішом, якого я не звільняв… розуміючи, що довести свою непричетність до його втечі я ніяк не можу, ви приготували мені, як соломинку для потопаючого, роль брехуна, підлого наклепника і хочете моїми руками… Ні, з вами мені говорити нічого, я говоритиму тільки з міністром.
. — Високо скачете, хлопчику. Не раджу!.. Втім… — Корбець замислився. — Зрештою, це ваше право. Я доповім. Але доведеться зачекати, міністри так одразу не приймають.
— Я зачекаю…
— Аудієнцію можна прискорити, — слідчий дістав аркуш паперу, ручку, простягнув їх Андрієві. — Пишіть.
— Що я маю писати? — відсахнувся Андрій.
— Я продиктую… Міністру внутрішніх справ УРСР, генерал-лейтенанту Мешіку… Я, Гаркуша Андрій Максимович, маю зробити заяву…
— Яку ще заяву?
— Стосовно колишнього заступника міністра… Семеняки… у зв'язку з чим, прошу особистої з вами зустрічі. Гадаю, це прискорить справу…
Андрій заходився писати, проте зупинився на півслові. Ніби хто прищемив йому серце. «Гострять ножа на генерала Семеняку, який повірив тобі, згорьованому, збитому долею, що після стількох років поневірянь по чужих краях таки прибився до рідного берега… Та це все одно, що підняти руку на батька…»
— Пишіть, чого ж ви?
— Ніякої заяви на генерала Семеняку я робити не збираюся. Шукайте когось іншого.
— Зрозумійте, від цього залежить ваша доля.
— Хай так, а брехати не буду, не навчений.
— Будеш, голубчику, будеш… — раптом засичав слідчий. — Інакше до кінця днів своїх не вилізеш з-за колючого дроту! Але до цього ми ще повернемось!
Куточки губ знову підскочили вгору і нервово засмикались. Підсліпуваті очі вибілила лють. Корбець поволі підвівся й пішов до дверей. З порога, не оглядаючись, кинув:
— Не таких обламували!
Заскреготав замок, грюкнули залізні двері. Андрій не втримався, схопив стільця, на якому тільки-но сидів Семен Гурійович, і щосили пожбурив ним у двері. Глухо гримнуло, гуркотливою луною покотилося по коридорах. До камери вскочив наглядач.
— Ти що, здурів?! Скучив за карцером?!
— Іди ти…
— Псих! — Наглядач підняв розбитого стільця і вийшов з камери.
Спересердя Андрій угатив кулаком у муровану стіну. «Прокляття. Що ж це на світі діється? І тут нема правди…»
Гіркий клубок підкотив до горла. Не втримався, заплакав. Тім часом знову прочинилися двері, й слідом за наглядачем до камери ввійшов старий чоловік з цигаркою в зубах. На ньому був брудний халат, у руках тримав перукарську машинку. Ставши перед Андрієм, він жестом наказав підвести голову. Мить — і на підлогу впало пасмо Андрієвого волосся. «Все!.. Тепер ти справжній арештант…»
— Руки назад! — наказав наглядач. Клацнули сталеві наручники. — Отак краще, а то заходився казенні меблі ламати…
Вночі в арештантському вагоні холодно, вдень — задуха. Ночі нестерпно довгі, тягучі. Змучену душу біль пече немилосердно. Він боїться ночей, боїться залишатися наодинці з тими важкими думами про честь, совість, справедливість, зрештою, про сенс самого життя.
Вже не першу добу його везуть на Схід. Куди? Чому? Адже ні слідства, ані суду над ним не було. Була лише розмова з міністром Мешіком. Люб'язний, інтелігентний з виду, генерал виявився черствим і свавільним — не побажав слухати Андрієвих виправдовувань, говорив сам, і тихі його слова ще й досі хльоскають мозок неначе батогом. Кожне слово закарбувалося в пам'яті, довіку не зітреться з неї. Скільки у нього ще життя попереду, Андрій не знав, ніколи про це раніше не думав, але після тієї розмови вже був переконаний, що дні його полічені.