— А цей чого в наручниках?
— Буй-ний… — все ще кривлячись од болю, пояснив капловухий.
— У нас швидко стане сумирним. Старшина, зніми з нього наручники.
Старшина дістав з кишені ключа і підійшов до Андрія. Знімаючи наручники, засичав:
— Маєш щастя, що я вже за вас розписався, а то шльопнув би тебе, як і того… — й розреготався, вуса заплигали вище носа.
Андрій хотів спитати, кого саме шльопнув старшина, але його смикнули за рукав, і він промовчав.
За брамою колону зупинили. Наглядач і писар почали викликати кожного на прізвище і звіряти його дані з формуляром. Процедура тривала, проте куди від того подінешся. Раптом Андрій почув:
— Дякую… — Сусід міцно потис йому лікоть. — Дякую тобі…
— За що? — здивувався Андрій.
— За те, що не ліг, що нагадав нам усім… Адже ми люди, а почали вже забувати про це…
Тим часом писар вигукнув:
— Бурлаков Віктор Кононович!
— Я! — сусід вийшов з колони і попрямував до наглядача.
Коли черга дійшла до Андрія, наглядач, як і в інших, спитав в нього:
— Які статті?
— Не знаю…
Наглядач звів на нього здивовані очі.
— Строк?
Андрій знизав плечима.
— Ти що?! — наглядач покрутив пальцем коло скроні. — Купо, де його формуляр?
Писар нервово гортав папірці.
— Перепрошую, як ви себе дражните? Вони обоє західняки, пане зверхнику. На Яцківа формуляр є, а на Гаркушу… На цього нічого не є…
Писар і сам був західняком, те було видно з його мови, а особливо — з поведінки: так вигинати спину перед начальством його вчили, мабуть, ще за Польщі.
— Не є, не є, — починав нервувати наглядач. — Він ось, переді мною, а ти «не є». — І вже до Андрія: — Тебе що, може, на додаток кинули чи сам добровільно у арештантський вагон ускочив?
Андрій мовчав.
— Ану, Купо, тягни сюди того рябого. А ти, доброволець, одійди набік, — наглядач був у гуморі. — Хто там ще лишився?
Невдовзі прибіг захеканий писар. У руці розпечатаний конверт.
— Перепрошую, пане, ось у вчорашній пошті… А начальник конвою із своїми уже пішли на станцію…
— Читай.
— Ось тут статті: 58(1а), 58(8), 59(Зг), без права листування. Строк: двадцять п'ять років.
— А ти, виявляється, битюк, — звернувся до Андрія наглядач. — Сам такого воза тягнеш, та ще й без права листування.
Наглядач подав команду — і колона рушила в бік бараків. Писар ішов поруч і все поглядав на Андрія, потім наважився, спитав:
— Ви, друже, звідки будете?
— З Ровенщини…
— Святий боже, земляк… Я з Острога… Слава героям. Я вас до наших, у п'ятий… Там гарне місце біля вікна, — сказав і подався вперед.
— Чого він од тебе хоче? — спитав Яцків.
— Не знаю…
— Сука, — процідив крізь зуби Бурлаков. — Коли ти відійшов, він наглядачеві про тебе: ненадійний, конвоїра, каже, побив… Ти обережніше з такими.
«Однак світ не без добрих людей. Приємно, що хтось тебе застерігає від невірного кроку. Дядько Михайло, цей Бурлаков або колишній прокурор Воронов. Куди він міг подітися? Десь, мабуть, пересадили на інший поїзд, в іншому напрямку повезли. Отак доля стикнула на кілька годин, висікла в серці іскрину довіри й розвела».
Голова колони поволі втягується у житлову зону. За ворітьми — безкраї ряди бараків. Він бачив схожі на ці, тільки над тими курів димар крематорію. Перед очима — вкриті синіми лісами гори, низькі хмари чіпляються за них, а нижче — з чотирьох боків — вежі з кулеметами і колючий дріт. Праворуч — виробнича зона. Там паровози штовхають поперед себе навантажені колодами платформи. Біля лісопилки арештанти перекочують стовбури з платформ на вагонетки і котять їх у розчинені ворота, а з протилежних воріт виповзають дошки. Крикливий, замурзаний тепловозик жене платформи з дошками на сортувальну, де вздовж паркана шикуються состави з лісоматеріалами. За парканом гуркотять поїзди транссибірської магістралі.
Біля воріт житлової зони кожна шеренга чомусь стишує кроки. Що там за перепона? Крізь ряди арештантів, що йдуть попереду, Андрій бачить табличку і на шматку фанери — напис: «Воронов Іван Павлович. А-7792. Убитий при спробі втечі».
«Він не тікав!» — хочеться гукнути на весь світ, а з грудей виривається лише глухий стогін. Андрій стягує з голови шапку. Так, це він, Іван Воронов, лежить під ворітьми горілиць… Людина з іншого, небаченого тобою життя. Випадковий супутник, про якого ти, власне, так мало знаєш. Чому ж так заходиться, так болить за ним серце?.. Чому спопеляє душу ненависть до того рябого старшини? Звідки беруться отакі недоноски, ладні пустити кулю в потилицю рідному батькові? Рябий убив! Він же сам сказав про це, коли знімав з мене наручники! І як я не здогадався тоді? Треба було задушити гада!