— Кого привів, Корбець? — чується з тіні хрипкуватий голос.
— Це той, що прийшов з Мюнхена до Семеняки з інструкціями американського розвідцентру. На псевдо — Максим.
— А-а… Підійдіть ближче. Он ти який! — на папери падають окуляри, а нервові пальці вже відкручують кришечку флакончика. Генерал поволі нюхає, потім неголосно наказує:
— Говори, як ішов? З чим? До кого? Чого мовчиш?
— Не маю що казати… Я йшов додому… Довго йшов…
— І щоб поверпутися додому, ти став шпигуном?
— Інших шляхів не було…
— Тебе не про це питають! — сичить з-за плеча Корбець. — Розкажи про завдання, які тобі дали у Мюнхені!
— Я не виконав і не збирався виконувати жодного з них.
— Що ти нам тут баки забиваєш?! — голос у Мешіка вже не той. Він, як і раніше, тихий, проте в ньому з'явились шизофренічні нотки. Його тонкі пальці поволі стискаються в кулаки. — А Семеняка?! До нього з чим прийшов?! Які інструкції передав?!
— Ніяких…
— Нагадай йому, Корбець!
Слідчий вискакує наперед і з розмаху б'є у вилицю. Кулак у нього важкий, удар відточено-вправний, на ногах після такого не встояти.
— Ну, пригадав?! — перехиляється через стіл Мешік.
Що робити, коли ти лежиш на підлозі, руки у тебе заведені за спину й закуті у сталеві наручники. Тут не те що захищатися, звестися на ноги ніяк. А слідчий лютує, гамселить носаками чобіт, куди вцілить.
— Молися, падло совітське! — душить за горло Тур. І ті, хто за ковдрами, навалюються всі разом. Не стає чим дихати. Серце заходиться пекельним болем, от-от зупиниться. Очі застеляє червона пелена. Така ж червона, як і доріжка, що вже просто з кабінету лягла на плечі сотень тисяч людей. По тій доріжці — червоній, гаруючій від свіжої крові — наближаються до нього начищені до блиску хромові чоботи. В них заправлені холоші сірих коверкотових штанів. Ось уже і френч видно. А вище, там, де мала бути голева, — позолочена рама, перевита чорним траурним крепом.
— Прокинься, Максиме! Чи ти живий? Боже, хто це тебе так… Уся подушка в крові. Прокинься…
Він чує той схвильований, трохи гугнявий голос, знає, кому він належить, але прокинутись не в змозі.
Епілог
— Експрес Париж — Мюнхен прибуває до столиці Баварії! Експрес…
Слова диктора перекрили звуки бравурного маршу. Поїзд вужем вповзав під скляний, помережаний дах Гауптбангофа. Вздовж перону стояли поодинокі зустрічаючі.
Андрій не зразу признав у стрункій посивілій жінці Марту Тегарт. Вона ж, помітивши його у вікні вагона, привітно змахнула рукою й усміхнулася. Поруч неї стояли білявий, кремезний юнак і чоловік у темних, з металевими закрилками окулярах.
— Павлушо, дивись! Це вони — Марта, Віллі й Манфред. Молодий Крайніченко з цікавістю припав до вікна.
— О ля-ля… Ми таки приїхали! — вигукнув, виходячи з купе, Франсуа Дервіль. Він уже встиг одягти плаща і почепити на голий череп свого гасконського ширококрисого капелюха. — Отож, шер амі, ми у Мюнхені! Востаннє я був тут, коли ховали Вольфа Тегарта. Як це було давно, а здається, зовсім недавпо…
Поїзд зупинився. Всі троє вийшли на перон.
— Андре!..
— Марта!..
Вони стояли і дивились одне одному в очі так, ніби шукали відповіді на питання, колись поставлене перед ними долею та так і не розв'язане за довгі роки. В її очах — радість і смуток. Він поцілував їй руку.
— Невже це ви, Андре? Ви так… змінилися…
— Постарів… — винувато посміхнувся він, думаючи про роки, що вже відлетіли й ніколи не повернуться назад.
— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — Ви стали іншим, зовсім не схожим на того, якого я знала колись…
— Знайомтесь, — Андрій торкнув за лікоть Павла. — Це син… Тодора.
— О, який дорослий…
— І дуже схожий на батька, — вихопилось у Віллі.
— Навіть голос схожий — промовив Манфред. — 3 приїздом, геносе…