Вони потисли один одному руки.
— А чом не поклали в дупло пароля?
— Опівдні на постій налетіли «яструбки». Ледве ноги приволік… Маю наказ зустріти тебе і відвести на Волинь.
— А чому на Волинь, хіба Леміш там?
— Де тепер Леміш, знає лише бог. Як прийдемо під Дермань, через 135-го постукаємося вище… А далі — то вже діло не моє. Мій шлях до порога, а до бога — зась. Ходімо, пане друже, бо дорога неблизька, а небо сіріє.
«Оце дослужилися, пане полковнику, замість поштарика горами бігаєте. А колись у генерали пнулися… Чи в них нема кого молодшого, а чи, дякуючи вдачі, вже зовсім зійшли на пси. А ще й тикає, мурло…»
— Йдемо, пане друже. До Йванової хати верстов-верстов, та все горами, а то нелегка дорога. Бачу, замріявся, Туре. Мо', згадав молодість?
«Ач, пам'ятає… Туром назвав… Так мене величали і в сорок шостому, коли був при штабі Шухевича… Господи боже, скільки ж то часу спливло!»
— Я не сам… — відказав, думаючи, як поставити на місце цього давнього знайомця, з яким ніколи не товаришував навіть.
— А скільки вас?
— Я і ще троє…
— Скрутно буде Йванові, але то пусте, зате нам веселіше.
— Чи далеко доведеться йти?
— Та верстов двадцять з гаком…
— Вже третя ночі… Мабуть, заночуємо та й переднюємо тут.
— Це ти в криївці Босоти?
— Чому Босоти? Я сам цю криївку копав…
— А так, так…
Вони спустились у бункер. Тур покликав до себе Лиса.
— Давайте, що там у нас є… Закуска, горілка… Пригостимо полковника Енея чим бог послав…
Сіли до столу, Шпинь заходився виставляти німецький шнапс, смирновську царську горілку, консерви. Еней дістав з-за пазухи шмат загорнутого в ганчірку сала й півбуханця хліба.
— Гукай хлопців. Вип'ємо по чарці… — звернувся до Лиса Тур.
Андрій увійшов першим. Чемно привітався, сів у куток. Мара трохи затримався. А коли зайшов і побачив Енея, то йому й рота розтягло від вуха до вуха.
— Яким ходом, яким бродом, панцю злотий? — сказав, посміхаючись, Еней.
— Земля кругла, пане полковнику…
— Ну, не сподівався…
— Та й я, сказати правду… Слава Йсу… — перехрестився Мара.
— Навіки слава… Сідай-но ближче та розказуй, де бував, що чував?
— Багато говорить, та нема чого слухать… Був у Мюнхені, а це ось назад повертаюсь.
— А чи скоро вже там американці заворушаться? — спитав, звертаючись ніби до всіх присутніх, Еней.
— Та хто їх знає, — відповів Тур. — Ми їм не указ…
— Що ж вони длубаються, псом би їх маму налякати…
— Отже, війна?! Тільки війна… І альтернативи не бачите?
— А на що нам ще уповать? От ви, друже, — Еней відчув, що його панібратство не до вподоби Турові. — Ви освічена, обізнана у наших справах людина… Як думаєте, що нам сьогодні більш за все треба? Чого не вистачає?
— Я б хотів почути це від вас, пане полковнику. — Тур уже впевнено перейшов на «ви».
— Бомби! Атомної бомби на голови більшовиків! От чого! Бачу, ви смієтесь над тим…
— Ні, пане полковнику… Коли вже вам забаглося такої канібальської акції, то чи не свідчить це про те, що справи організації у краї вельми кепські?
— Ох, кепські, кепські… Минулого літа ще якось трималися, а взимку тріснула наша організаційна мережа і тут, на Підкарпатті, та й по інших теренах не ліпші справи…
— У ваших словах мало оптимізму, — мовив Тур, приглядаючись до своїх бойовиків. Його непокоїло, яке враження справили на них Енеєві слова.
— Оптимізмом совіти не здивуєш. У них самих його доста, — гнув своєї Еней. — Потрібні люди, здатні тримати зброю, а їх все меншає…
— А чому? Може, погано агітуєте?
— Не та тепер агітація… То колись було… А теперечки силою тягнемо, не йдуть… Кому охота нидіти по схронах, коли надворі сонячно та весело… Не виховали ми достойної зміни, не встигли… Наливайте, бо щось всередині вогнем пече.
Тур розлив по кухлях шнапс. Для гостя кухля не знайшлося, і він посунув до нього свого.
— Та що там, давайте я з пляшки… Ми тут до всього призвичаїлись…
Еней закинув голову й вилив із пляшки шнапс у побитий цингою рот, наче у вершу.
— Ху-у… Гарно пішла… Де тут чим закусити?
— Призволяйтеся, марокканські сардини, французькі анчоуси…
— Ні, я вже краще сала. Зуби в мене, того… випадають. А в салі, кажуть, вітаміни. — Еней зачавкав беззубим ротом. Борода рудим віником зателіпалася на грудях. А коли побачив, що Тур узявся розливати пляшку смирновки, очі йому аж затуманило від передчуття насолоди.
— Вип'ємо, друзі, за подвижників нашої справи, — сказав Тур, підсовуючи пляшку гостеві. — За вас, Енею, та й за вас, молодих… Сьогодні на таких, як ви, тримається наша справа…