Андрій узявся до праці, дістав шифрувальний зошит, розгорнув текст. Це була телеграма, яка йому, невтаємниченому в тонкощі політичної гри, ні про що не говорила. Більше з професійної звички він запам'ятав її слово в слово.
«Номер 62,63. Генеральному секретареві закордонних справ УГВР Миколі Лебедю. Підтверджую мандат ваш і всього ЗП УГВР репрезентувати УГВР і весь український визвольний рух у світі. Завдання ЗП УГВР полягають: 1. Репрезентувати за кордоном УГВР визвольний рух на українських землях; 2. Проводити за кордоном політико-демократичну та інформаційну роботу по лінії визвольної боротьби українського народу; 3. ЗП надається свобода рішень по використанню допомоги, її форм, розміри і вишкіл; 4. ЗП УГВР є верховний орган для всіх учасників УПА і підпілля, які опинилися за кордоном. При ЗП УГВР по лінії УПА функціонує місія УПА…»
— Думаю, вам не варто нагадувати, що жодне слово…
— Я присягав.
— Про те, що ви маєте передавати цю радіограму, не повинен знати ніхто, крім нас двох.
— Та ще, мабуть, тих, кому вона адресована, — посміхнувся Андрій.
— У вас веселий настрій. Це добре… Абисьте ще була легкою рука. Добраніч. Сеанс почнемо перед відходом. Чи все вам зрозуміло?
— Все, друже провіднику. Добраніч.
Тур вийшов. Андрій загасив ліхтарика й ліг, проте сон тікав од нього. Тривожила, не давала спокою думка, чи правильно поводиться? Нервова напруга була такою високою, що думки ковзались, плутались у свідомості. Однак у самій серцевині його душі трималось міцно збите докупи ядро. То була воля, рішучість вчинити задумане, не відступити від того, до чого йшов роками, що стало змістом життя. Шкода, що не вдалося вискочити з бункера. Коли б не та пісня… Тур ніби довіряє, навіть вирізняє з-поміж інших, але то лише до пори. Грається, як кіт з мишею… Що значить ця телеграма? Підтвердження якого мандата? Хто дав їм той мандат? Хто уповноважив виступати від імені… Підписана якимось Лісовим і ще Ковалем, а вони її й у вічі не бачили. Ні, тут щось не так. Щось ви приховуєте, друже провіднику… Але що саме? Як там далі?… Цей мандат є тимчасовим, бо УГВР в краї має намір вислати за кордон свого компетентного представника для врегулювання, вирішення всіх актуальних питань відносно становища в краї… І знову підпис: В. Коваль. Голова генерального секретаріату УГВР, полковник… А може, це Еней, адже і його називають полковником? А Лісовий? Мабуть, і він мав би спочатку прочитати, перш ніж ставити свій підпис, адже не хто-небудь, а член президії колегії. Та ні, де той секретаріат, де та президія, коли Тур нікого, крім вошивого Енея, ще не бачив. Такі широкі повноваження дають після представницького обговорення на з'їзді чи конференції, де ці рішення мали б прийняти, а тут не встиг закопати парашута, як уже: номер 62, 63! Миколі Лебедю! А чому не Бандері, про нього ж мова? Передавати доведеться і на Цеппелінштрасе, і на хвилю американського розвідцентру. Що за цим криється? А що, власне, криється за тим, що ти сам з американської розвідшколи потрапив до боївки, якою опікувались Бандера і Ленкавський, а вони, як відомо, пов'язані з англійцями. Тільки безсилля і цілковита безпорадність тому причиною. Боївка мала б збирати розвідувальні дані для англійців, а передавати доведеться на американський розвідцентр… Ні, варто походити з ними ще трохи, визнати якомога більше, а вже тоді прийти не з порожніми руками. Мовчати, слухати, набирати в пам'ять…
І куди з цієї криївки поведе їх Еней? Тур щось казав про Леміша. Вже збагнув, що Леміш, Кук, Коваль — одна й та сама персона: головнокомандуючий…. Ох, незле було б визнати, де переховується цей полковник Коваль…
Сон підкрався зненацька і таки зморив хлопця.
Другого дня, надвечір, вийшли в ефір. На Цеппелінштрасе, як і було домовлено, Андрій відстукав відкритим текстом: «Прибув щасливо». Відповідь отримав ще коротшу: «З богом». На хвилі розвідцентру на них чекали Ромер і Лебедь. Тур зрадів такій увазі й наказав негайно передавати зашифрований текст радіограми. Андрій узявся до роботи. Коли було передано текст і він перейшов на прийом, у навушниках пролунало: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Цю радіограму передали відкритим текстом.
— Що? Що там? — нахилився до рації Тур.
— Дякують якомусь Василеві… Кінець зв'язку. — Андрій зняв навушники і вимкнув живлення.
— А хто сказав? Як саме?
— Отак, як я вам: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Та й по всьому.
Тур, мабуть, чекав більшого, бо трохи засмутився, проте дістав із кишені ще одного папірця і подав радистові.
— Закодуйте, Максиме… Дорогою десь зупинимось і передамо…