У вогонь чвар, що постійно горів між Бандерою і Лебедем, підливав масла Стецько. Пан прем'єр не міг заспокоїтись: Лебедь як секретар закордонних справ УГВР у своїх діях був непідзвітний Бандері, що дозволяло половинити щедре фінансування розвідок. Стецько не міг змиритися з думкою, що місце Бандери посяде не він, а Лебедь І Кислицький знав: його коханий шеф давно хворів вождизмом і, якби не одна вельми суттєва обставина, давно пошив би Бандеру в дурні. В цій грі був третій — Василь Кук[18]. Сьогодні ніхто з тих вождів, що крутилися на еміграції, не варті його мізинця. Хто вони? Полова. Подув вітер, і аж ось де опинились, а він там, у краї, і його голос у всьому перший! До того і Бандері, і Лебедю варто було б знати, що то за єден. У його руках і сила, і влада над всією ОУН, а у цих лише закордонні частини та представництва. Кук усьому голова, як скаже — так і буде.
— Шановне панство, прошу уваги. — Лебедь підійшов до столу, взяв маленьку, китайської порцеляни чашечку з кавою, пригубив і знову поставив на блюдко. Присутні наблизилися до столу, підкреслено уважно заглядаючи в очі промовцеві.
— Ми закликали вас до цієї гречної господи, щоб сповістити… З краю на адресу нашого представництва надійшов мандат, який покладає на нас з вами високу і відповідальну місію репрезентувати перед державами вільного світу інтереси воюючої України!
Зірвалися оплески. Лебедь підняв руку.
— Панове, прошу ознайомитися з цим історичним документом!
Текст телеграм за номерами 62, 63 і 64, 65, 66 пішов по руках, хоча багатьом він був добре відомий. Кислицький стояв збоку і дивився, як удають захоплення пани Гриньох, Ребет, Матла, Лопатинський, котрі ще тиждень тому на таємній раді затверджували остаточний текст цього мандата і наставляли Тура, що зголосився летіти, радили, як схилити Василя Кука на свій бік. Ох, нелегка то була справа. І не лише йому, Кислицькому, вона видавалася такою. Генерального секретаря УГВР у краї знали як твердого, стійкого праведника.
Може, й недоречно під таку врочисту хвилину згадалися надруковані в часописі «Самостійна Україна» слова, які, за висловом Лебедя, поділяв Василь Кук: «Здебільшого, бандерівці, УГВР та їхні поплічники переконують себе й український загал, що всі вони не в еміграції, а в краї, і промовляють до нас буцімто звідти, з України… Дійсність, без найменшого сумніву, говорить до нас з баварських гір… отець Іван Гриньох — з Мюнхена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків». Треба буде якось поцікавитись, хто автор цих рядків — петлюрівець чи, може, гетьманець. Ці діди бувають гострі на слово, холера б їх забрала. А хіба не гостро зауважив у «Заповіті борцям за визволення» Винниченко: «А звідки ж ви знаєте, що вона (українська нація) доручила саме вам, оцій саме купці людей, представляти її волю? Де ваші повноваження? Хто вас обирав на такий надзвичайно важливий пост? Хто вас контролює, перед ким ви звітуєте за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких повноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?»
«Гай-гай, ще добра пам'ять у вас, пане Кислицький, проте не здумайте процитувати ці рядки зараз, коли п'ють за здоров'я Кука і Лісового… Лісового? Та невже ж їм, дурисвітам, невідомо, що його вже кілька років нема на світі? Ану, треба б собі глянути у той мандат. Так і є: «Від імені презид. колегії М. Лісовий». Хто ж це їм такого їжака підсунув? Сказати чи ні? Ой, ні… нехай самі дотумкають, а я вже помовчу, бо та тверда пам'ять таки зведе мене в могилу. Хай йому біс…»
Старий аж упрів. Витяг хусточку, витер спітніле чоло.
— Що, розхвилювалися, татусю? — Дарка підкотилася з тацею. — Ось візьміть келишок та випийте за успіх нашої благородної справи.
— Дякую, моя ясочко… Гречна моя пані… Старий я стаю…
— Та що ви. Ви ще в нас о-го-го…
— Панове! — знову підвищив голос Микола Лебедь. — Сподіваюсь, ви уважно поставились до настанови генерального ознайомити з рішенням Бандеру? Хто має бажання виконати цю неприємну місію?
Запала мовчанка. Кислицький уявив собі того бідолаху, який добровільно наразиться на гнів Бандери, і йому поповзли по спині мурашки. «Мабуть, доведеться йти Матлі й Ребетові. Воно не завадило б і Миколі хоч раз глянути в очі Степанові, а то гризуться чужими зубами. Щоправда, ні той, ні другий далеко не лицарі й ніколи не ходили на прю з відкритим забралом. Такий крок, безумовно, викликав би позитивну реакцію емігрантського середовища, і прихильників Лебедь мав би вдвічі більше. Та благородство не та риса, що визначає моральне обличчя його шефа. Підступність була завжди його зброєю, а в справі з фальшивими грішми проявилась уже занадто гостро. Це ж треба так хитро обернутися, так обкрутити Степана, щоб той останню боївку, яка йшла до краю, з власних рук винагородив фальшивими банкнотами. Тепер кримінальна поліція розшукує фальшувальників, бере розгін до Бандери, і це тоді, коли духовним батьком авантюри був і є Микола Лебедь. Треба нагадати Степанові, щоб прибрали з Фіріхштрасе фальшівню, бо як нагодиться поліція, то дістанеться і тому, й другому. Оце зараз їм потрапити на шпальти газет як фальшувальникам валюти — і всі їхні хитромудро добуті мандати полетять на смітник».
18
Василь Кук (1913–2007) — генерал-хорунжий Української повстанської армії (УПА). У роки Другої світової війни Кук, член Центрального проводу ОУН(б), (під псевдонімом «Леміш») очолював Східний крайової провід ОУН(б) — «Схід» і одночасно був командувачем групи УПА «Схід». У міру відступу німецьких військ зі східної України Кук опинився на Волині. Влітку 1944 року разом з рядом керівників ОУН(б) намагається створити альтернативу УГВР — НВРО (Народно-визвольну революційну організацію) — яка в кінці 1944 року була розпущена за вказівкою прихильників Шухевича. В червні — липні 1950 року після смерті Романа Шухевича зайняв посади керівника ОУН(б) на «Українських землях», голови Генерального секретаріату УГВР і Головного командира УПА, а через чотири роки був арештований КДБ СРСР. Після шести років ув'язнення він був звільнений в 1960 році у зв'язку з амністією. В цьому ж році році Василь Кук написав «Відкритий Лист В.Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!», у якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели підпільну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.