Про існування видавництва «Смолоскип» знала обмежена група людей, а про його справжню мету — ще менша.
Та вже зараз Крайніченко думав, як зірвати так тонко задуману Керком операцію. Бачилося кілька шляхів, і всі вони вели до засобів масової інформації. Зрештою, форми боротьби за умов, у яких опинився, можуть бути різними. В самому проводі вистачає підводних течій, по всьому видно: тут іде гризня не на життя, а на смерть, і, розібравшись у цьому гадючому кублі, можна буде тією чи іншою мірою впливати на хід операції «Смолоскип», а може, і взагалі — підкласти під неї міну. «Шість, два, два, два… п'ять! Планшет з паперами Кьоніга. Інвентаризаційні акти на бланках імперського архіву…»
Крайніченко так глибоко замислився, що коли до нього звернувся Стецько, мало не здригнувся від несподіванки.
— Пане директоре, чи є у вас якісь запитання до мене?
— Є… Проте я волів би обговорити їх конфіденційно.
— Ну що ж… Залиштеся… Ще раз дякую, панове, за допомогу, яку ви надаєте нашому видавництву. Хай вас бог пам'ятає. Я вас більше не затримую… — Стецько збуджено тис кожному руку, дружньо поплескував по плечах. — Ще раз нагадую! Пам'ятайте, панове, прошу вас, про особливу таємність усього, що пов'язано з акцією «Смолоскип».
Пани науковці згідно кивали головами, всім своїм виглядом показуючи, що таке застереження цілком приймають і, звичайно ж, не збираються розголошувати таємниць. Однак більшості з них кортіло якомога швидше залишити стіни кабінету й негайно попередити своїх шефів: пан Залуцький — з «Інтелідженссервіс», пан Бендяк — з французької «Сюрте», пани Ординський і Кізян — з ОУН мельниківців, а пан Заграва — рідного дядечка з крила Миколи Лебедя. Звичайно, про їхню таємну співпрацю з супротивними політичними угрупованнями і розвідками Стецько, а тим паче новий директор «Смолоскипа», не знали. Федір міг лише теоретично вирахувати таку можливість. — Тому коли Стецько повернувся до кабінету, Федір сказав:
— Мене непокоїть той факт, що все більше людей до часу проникають у таємницю операції.
— Ну, це ви… тривожитесь марно. Люди перевірені…
— Добре, коли так воно й буде, але я змушений повідомити про це генерала Керка.
— Аякже, аякже… Само собою… — Стецько раптом пильно зиркнув на нового директора, й гримаса відрази на мить майнула його обличчям. Він хотів щось сказати Крайніченкові, але до кабінету влетів Бандера. Блідий, з перекривленим од гніву обличчям, він підбіг до столу, кинув оком на Федора, потім на Стецька і раптом грюкнув кулаком об стіл.
— Вони йдуть… — брудна лайка вирвалася крізь його посинілі губи. — Ти чуєш, Славку, вони йдуть сюди! По мою душу йдуть!!!
Він повалився на стіл, уп'явся розчепірепими пальцями в сукно, потяг його на себе й роздер. Стецько замахав руками на Федора.
— Ідіть, пане Крайніченку, йдіть… Бачите, людині зле… Пан прем'єр випхав Федора за двері й, побачивши, що коридором наближаються Матла, Ребет і Кислицький, замкнувся зсередини.
— О, Федоре… Радий вас бачити, — мовив Кислицький, звертаючись до Крайніченка. — Що це вони там, га?
— Не знаю, мабуть, радяться…
— А ви ж як?
Матла і Ребет подалися до телефону.
— Та нічого… Потроху…
— Чув, чув… Директор видавництва! Це, я вам скажу, висока честь… Читав і вашу першу працю… Грунтовно й пристрасно. Я теж, знаєте, дещо… Для історії…
— Мемуари, чи що? — байдуже запитав Федір.
— І те правда… Проте більше теоретичні міркування. Хотів би вам показати. Коли до вас можна зайти?
— Коли вам зручно. Я завжди в другій половині дня у видавництві. Але не відкладайте, бо…
— Бо що? — насторожився Кислицький.
— Даруйте, але це таємниця.
— У вас від мене таємниці?! Федю, я ж вас на руках носив…
Федір нахилився до вуха Кислицького:
— Намічається великий зліт проводу Бандери. На світові політичні обрії виходять, і все завдяки видавництву…
— На світові політичні?! Та невже? О господи, кличуть… Я забіжу, Федю, десь по обіді. Сьогодні ж і забіжу…
Од штаб-квартири Федір рушив по Цеппелінштрасе в бік набережної. Вже за кілька кварталів, на розі Крюцплацу і Шмідштрасе, помітив за собою «хвоста». Це не здивувало. З того дня, як його повернули до Мюнхена, за ним втежать і вдень, і вночі. Справно проводжають з готелю до друкарні та штаб-квартири, ходять назирці по місту. Він уже знає своїх наглядачів в обличчя. Але цього, що йшов за ним від Крюцплацу, бачив уперше. То були все молодші, а цей мав років за сорок; похмурий, у темному завулку з таким краще не зустрічатися. За Плаунерплацом наддав ходи, вийшов на міст і раптом зупинився, дивлячись на канал, однак не випускаючи з поля зору Похмурого. Той теж вискочив на міст. Не переймаючись тим, що його помітять, зупинився неподалік і нахабпо почав роздивлятися Федора. «Цього ще бракувало. Може статися, поплентається за мною і до Тегарга? Ні, якось треба відірватись…» Крайніченко зійшов з мосту і попрямував до автобусної зупинки на Розенгеймерштрасе. Похмурий не відпускав його ні на крок. Довелося пропустити кілька машин. Стояв, поки не згадав, як повівся зі своїми філерами Віктор Гайсвінклер. Тоді несподівано скочив на приступку зовсім не того автобуса, на який мав сідати. Похмурий стрибнув за ним і, помітивши, що Федір сів і розмовляє з кондуктором, усівся й собі. Крайніченко дочекався, поки з-за рогу виїхало вільне таксі, вискочив з автобуса й зупинив машину. Коли таксист, на його прохання, обганяв автобус, Федір бачив: Похмурий прилип до вікна і з таким гнівом дивився на нього, ніби він не виправдав його кращих сподівань.