— Хто?
Кислицький перехилився через стіл і прошепотів Федорові у вухо.
— Микола Лебедь…
— За що така честь?
— Ну, за все, що ти мені там, як виходив од Стецька, розказав…
— А що я вам розказав? Нічого я вам не розказував. До себе запрошував, а розказувати…
— Ну, ну, нехай так… Того, що ти сказав, виявилося досить. Лебедь уже й сам дещо знав, а ти лише підтвердив…
— Та що ви таке говорите, вибачте на слові, шановний… Не вплутуйте мене у ваші справи.
— Правильно, Федю, правильно… То найкраще, — погодився старий, однак втриматись, не розповісти про те, до чого особисто був причетний, що розпирало його, вже не міг. — Отож, коли ми зайшли, Степан стояв білий, як стіна, а Стецько… Мені на них просто жаль було дивитися. Матла подав ультиматум, підписаний Лебедем, і мандат від Кука. Степан схопив, читає, а руки тремтять, як у паралітика. Дивиться в ті папери, довго так дивиться, а потім і каже: «Це ви принесли смертний вирок усій ОУН». Так і сказав. А далі: «Триумвірат — каїнова вигадка Лебедя. Він хоче перетворити нас на маріонеток. Сидітиме за океаном і смикатиме звідти за ниточки! Ваш мандат я не прийму доти, доки не побачу, що він справжній, а не сфальшований. Документ з правдивими підписами і печатками, а не якась там радіограма, невідомо від кого». Матла і Ребет почали доводити, що це, мовляв, не так, а Степан їм: «Хто підписав?! Лісовий? Вам би слід було знати, що Лісовий уже другий рік, як на небі. У вас немає зв'язку з краєм… Може, там і до Кука давно підшились більшовики, а ви скоріш за сокири і давай колоти те, що давно розколото! А Лебедю тільки того й треба! Хоч до ноги розтрощити організацію, аби лише самому сісти в крісло чолового провідника! Так що забирайте свої мандати і йдіть звідси геть!» Кричить, піною бризкає, ногами на нас тупа… Господи, святий боже, я так настрахався, що й зараз тремчу…
— То що, так і пішли?
— Е ні, тут виступив наперед Ребет, а той вміє лишатись спокійним, що б там не було. Каже, мандат справжній, воююча Україна не бажає мати за вождя людину, яка себе скомпрометувала… А коли, мовляв, Бандера не вірить у правдивість рішення, то нехай провід оголошує великий збір організації. Там, на зборі, УГВР висуне свої аргументи проти Бандери і його поплічників… І тут Степан скис, відкритого бою йому вже прийняти несила. Ще смикався, кричав, погрожував пустити проти Лебедя боївки і перебити всіх опозиціонерів, як курчат, але врешті-решт погодився на триумвірат. Щоправда, попередив — мовляв, докладе зусиль і таки доведе, що мандат сфальшований.
— А ви як думаєте? — раптом спитав Федір.
— Що я думаю?
— Ну, сфальшований чи справжній той мандат?
— Та звідки я можу знати, — відчувши, що бовкнув зайвого, замахав руками старий. — Я людина маленька й у такі речі не втаємничена.
— Але ж не комусь, а вам довірили піти до Бандери у складі посольства від Лебедя.
— А таки «посольства»… Як добре ти сказав. Я старий член УГВР, мене шанують, от і довірили… бути присутнім… — старому ніяк не вдавалося точно визначити свою роль у тому «посольстві», а тому поквапився перейти до питань, заради яких він, власне, завітав до директора «Смолоскипа».
— Я, Федю, оце хочу просити, аби ти допоміг мені в одній справі… Сподіваюсь, як давньому знайомому і вірному другові родини Крайніченків ти не відмовиш мені…
— Кажіть конкретніше, в чому потребуєте моєї допомоги?
— Тут у мене рукопис… Я давно з ним морочусь. А оце довідавшись, що тепер ти очолив… То вирішив просити тебе — переглянь. Коли сподобається, виправ там, що вважатимеш за потрібне, та під двома прізвищами… Знаєш, воно непогано буде — старий і молодий, минуле й сучасне, спадковість поколінь…
Федір узяв до рук цупкий зшиток, а їх на столі ще лежало чотири, розгорнув, почав читати: «Василь Степанович Кук, відомий в організації як Леміш, полковник Коваль, Юрко, Медвідь, — колишній крайовий провідник, генеральний секретар УГВР і головнокомандуючий УПА, народився 1913 року в селі Красне на Львівщині…»
— Там я про всіх вгадую. Це, Федю, не що-небудь, це історія, і колись вдячні нащадки… — Старий відчув, що його рукопис зацікавив Крайніченка. Цього було досить, аби він уже не затуляв рота. Схопився з крісла, навис над головою і, тицяючи пальцями у зшитки, натхненно розгортав перед Федором картини творення історії, в якій, власне, йому відводилася скромна роль літописця.
Крайніченка справді зацікавив рукопис, але зовсім з іншого боку. Слухаючи Кислицького, гортаючи сторінки зшитків, він усе більше переконувався в тому, що «багаторічна праця» швидше годилася не для друку (науковий і літературний рівень її був нижче елементарного), а як довідник для оперативного вжитку радянської контррозвідки. «Зрештою, розвідник, — думав Федір, — це передусім своєрідне мислення. Треба привчати себе в усьому, що оточує, бачити корисне для справи, якій ти служиш. Якщо ти так мислиш, значить, твоя робота розвідника у ворожому стані почалася…»