— У мене прохання, Федю, до часу не розказуй нікому про нашу домовленість стосовно видання. Справа в тому, що про цю історичну працю, про те, що я писав її, ніхто, навіть Лебедь, не знає…
— Гаразд. А про видання поговоримо після того, як прочитаю… — Федір сховав зшитки у шухляду письмового столу. Його увагу привернула крита вантажна машина, що хвилин п'ять тому заїхала на подвір'я. З неї вийшов якийсь кремезний чолов'яга і неквапом подався до друкарні. Зараз він вертався звідти і щось голосно наказував водієві. З машини повискакували озброєні люди. Одні кинулись до охоронця, який стояв при брамі, інші — до друкарського цеху, ще інші витягли з кузова каністри й заходились обливати приміщення складу готової продукції «Смолоскипа». Вигнали з цеху друкарів, вдарила автоматна черга, що змусила людей лягти на брук. З вікон складу повалив дим.
Перше, що спало Федорові на думку: акція «Смолоскипа» вступає в другу фазу. Проте чим пильніше вдивлявся в людей з автоматами, тим більше пересвідчувався, що до американської військової поліції вони не мають жодного стосунку. До того ж про підпал не йшлося, навпаки, продукцію мали зберегти, бо що ж тоді буде фігурувати на процесі, про який із таким захопленням говорив пан Стецько. А тим часом склад уже палав по-справжньому, з його розчинених дверей, наче з пащі дракона, виривались язики полумя.
— Тікаймо, Федю! — заволав Кислицький.
— Та треба ж подзвонити…
— Тікай! Це боївка Лебедя! Вони переб'ють тут усіх! — Старий кинувся до дверей, але раптом упав, ніби об щось спіткнувся. Розлетілися на друзки шибки у вікні. Поруч з головою Крайніченка в стіну вп'ялися кулі. Федір підбіг до Кислицького. Той був мертвий. Нараз до кабінету ввірвався Похмурий. Бризкаючи слиною, люто загарчав:
— А, ти тут?! Тепер не втечеш, падло смердюче!
Розділ четвертий
ДЕЩО З «НОТАТОК ПАМ'ЯТІ»
Комісар федеральної поліції, набичившись, сидів за столом, пропікаючи Федора сірими, пронизливими очима. Поруч нього стояв ще один чоловік у цивільному, який силкувався прибрати байдужого вигляду, однак запитання Крайніченкові ставив саме він.
— Так, та-ак… То ви не можете сказати, хто вчинив цей розбій?
— Не можу, бо не знаю, — відповідав Федір, дивлячись крізь вибиту шибку на згарище, над яким ще піднімався змішаний з парою дим.
— Але ж ви бачили цих людей?
— Бачив… Як от зараз бачу пожежників, що виїздять з двору.
— І нікого не запам'ятали?
— Чому ж, запам'ятав… Перед тим як мали з'явитися ви, заскочив сюди один похмурий чолов'яга з автоматом.
— Ну й що? — це вже поцікавився комісар.
— Автомат он лежить.
— А він?
— Випав у вікно…
Представники федеральної поліції перезирнулися.
— Треба розуміти: ви обеззброїли його? — знову запитав комісар. Він усе поривався перебрати на себе ініціативу дізнання, але не наважувався. Федір розумів, що молодший за віком був старший чином.
— Я не обеззброював його, я просто дав йому по пиці… І він випав. Хотів було знову повернутися сюди, але почув вашу сирену й накивав п'ятами.
— Так, та-ак… Отже, пана Кислицького вбили не ви?
— Як я міг його вбити, коли не тримав у руках зброї? Гадаю, ви досить досвідчені криміналісти і знаєте, що таке балістика, траєкторія польоту кулі.
— А ви звідки про таке знаєте? — примружив око пан у цивільному.
— Я служив у армії, був на фронті… Думаю, гер Лютценберг, ви теж воювали…
— А звідки вам відоме моє прізвище?
— Пан комісар, коли ви заходили, чемно пропустив вас уперед, сказавши: «Проходьте, гер Лютценберг».
— У вас добра пам'ять. Ще кілька запитань, пане Крайніченку. Ви сказали, що друкарня належить видавництву «Смолоскип», але я щось не пригадую такого в Мюнхені. Знаю «Логос» на Розенгеймерштрасе, «Дніпрова хвиля» — Дахауерштрасе, 9, власник пан Вінтоняк, а «Смолоскип»…
— Серед тих, що володіють патентом, такого видавництва нема, — категорично заявив комісар.
— Чому? — спитав, звертаючись до Крайніченка, Лютценберг. — Чому ваше видавництво і друкарня працюють без дозволу федеральних властей?
— Тим опікується провід бандерівців. Пан Стецько ще вчора обіцяв поїхати по дозвіл до міністра Оберлендера.