— Ви так упевпено говорите, ніби отримати патент на видавничу справу в нас легко.
— Думаю, професор Оберлендер не відмовить своїм давнім знайомим, — ніби між іншим кинув Крайніченко.
— Мусимо зафіксувати факт: дозволу нема, — мовив комісар.
— Порушено закон, і за це доведеться відповідати, — вів далі Лютценберг. — А що ви взагалі можете сказати про Стецька, Бандеру… Ну, й інших з верхівки проводу?
— Нічого. Я мало знаю цих людей. До того ж, здається, це не стосується того, що тут сталося. Про керівництво проводу вам дадуть вичерпну довідку на Цеппелінштрасе.
— У мене питань нема. Починайте, комісаре. — Лютценберг сів у крісло й дістав сигарети.
— Чи можу я з вашого дозволу подзвонити дружині?
— Гадаю, можете, — сказав комісар, дістаючи з новенького кейса папір і ручку. — Нам залишились формальності.
Федір підійшов до телефону, набрав номер «Сен-Готарду». Трубку зняла Патриція.
— Люба моя… Вечеряй сама. Мені доведеться затриматись. — Федір говорив ніби спокійно, але Патриція зразу відчула: сталася біда, і з тривогою перепитала: «Що там у тебе?»
— У мене поліція. Проте не хвилюйся, як каже пан комісар, лишилися формальності. Перепрошую, панове, чи можу я сказати дружині, що тут сталося?
— Кажіть. Це не таємниця. Вранці про цей наліт знатимуть не тільки у Мюнхені… — комісар промовив це так, ніби ще мав переконати в тому Лютценберга, який кинув на нього несхвальний погляд.
— Якісь озброєні люди, — тим часом говорив у трубку Федір, — вдерлися на подвір'я, спалили цех і склад готової продукції. Обстріляли… Жертвою цього розбою став пан Кислицький… Так, на смерть. Тіло вже повезли до моргу. Повідом, будь ласка, пана Дайна. Як власник друкарні він має знати, що тут скоїлось…
У відповідь Федір почув: «Негайно дзвоню Керку. Тримайся!»
— Що ж, панове, я весь до ваших послуг…
Комісар готувався писати протокол. Робив це неквапом, певне, обмірковуючи, як загнати у кут цього, як йому здавалося, занадто спокійного погорільця. Але Лютценберг раптом звернувся до Федора:
— Ви сказали: власником друкарні є містер Дайн?
— Саме так… Містер Дайн — Рябчук. Він тримає тут, на Ляймі, готель.
Гер Лютценберг рвучко підвівся.
— Комісаре, нам нема що тут робити. Цю справу розслідуватиме американська військова поліція.
— Але тут убивство, — спробував заперечити комісар. — Убито цивільну особу.
— Ця особа не була громадянином Федеральної Республіки, — з притиском мовив Лютценберг і почав застібатися на всі гудзики. — Ці пани гризуться, як голодні вовки. У нас вистачає свого клопоту. Поїхали, комісаре!
Комісар більше не заперечував. Склав до кейса папери й підвівся. Вже на порозі розвів руками:
— Перепрошую, але ця справа не нашої компетенції…
Крізь розбиту шибку Федір бачив, як представники федеральної поліції сіли, в старенький «опель-капітан» і подалися геть із двору. Тільки тепер, коли можна було вже розслабитись, трохи попустити нерви, відчув утому. Запекло в грудях. Сів у своє крісло біля столу, сперся потилицею об стіну. І тут помітив, що слід од куль був лише на кілька сантиметрів вище його голови. Раптом подумалося, що така несподівана смерть була б звільненням від важкого тягаря, що лежав на серці. Чи не вперше смерть видалася бажаною і вже не лякала, як раніше. Кілька хвилин сидів, заплющивши очі, потім рука сама по собі потяглася до телефону. Набрав помер Патриції — глухо. У кабінеті Дайна теж ніхто не зняв трубки.
— Мабуть, уже мчать сюди, — мовив сам до себе. Погляд упав на відкриту шухляду столу. В дальньому кутку її лежали зшитки Кислицького. Машинально почав переглядати їх, думаючи зовсім про інше. «Як же тепер, після всього, що сталося, буде розгортатись так широко закроєна операція «Смолоскип», адже генерал Керк покладає на неї такі надії? І як, зрештою, обернеться все це для нього, Федора Крайніченка? Федеральна поліція вмила руки, та попереду розмова з мілітарі поліс. Що скажуть її слідчі?»
У руках тримав зшиток, на палітурці якого стояла цифра «1».
«… Ці нотатки пам'яті розпочинаю з єдиною метою: прояснити для тих, хто збирається піти нашим шляхом, маловідомі сторінки руху. Починаю, можливо, запізно, проте не писати не можу. Зле було б забрати з собою в могилу те, що належить не мені одному, а всій історії…»
Згадалось упокоєне обличчя небіжчика. І знову зринули думки про смерть, що переносить людину у вічність, звільняючи її від клопотів буття. Зусиллям волі Крайніченко примусив себе читати далі.