Саме граючи на цих амбіціях Донцова, я домігся права відвідувати міську бібліотеку, де ми з ним дискутували чи не при кожній зустрічі. Особливо гострі дискусії точилися між нами, коли в розмові торкалися німецької політики щодо України. В бібліотеці я натрапив на ряд матеріалів, у яких та політика недвозначно окреслювалась. Автори статті і книг, з якими я ознайомився, викладали її не в дипломатичних облатках, а в неприхованій суті інтересів тих кіл, що творили цю політику. Ще у 1887 році приятель Бісмарка[24] Е. фон Гартман у серії статей, пізніше виданих окремою книжкою у Лейпцігу, розгортав «українське питання». Трохи пізніше його думки були деталізовані і розвинуті в документі, що називався «проект Гартмана — Бісмарка». Він передбачав утворення збройним шляхом «української монархічної держави» з кордонами по лінії міст Вітебськ — Курськ — Саратов — Астрахань і далі вздовж узбережжя Каспійського моря, Кавказького хребта і Чорного моря до Бессарабії, потім по лінії кордонів тодішньої Австро-Угорщини аж до Німеччини. Так Бісмарк і Гартман уявляли собі межі «великої України», але то не для українців, а для «великої Німецької імперії», яка планувала перетворити найродючіші землі європейської частини царської Росії у житницю Великонімеччини.
У книзі, що вийшла в 1895 році в Берліні під назвою «Велика Німеччина і Середня Європа в 1950 році», більш ніж відверто говорилося: «Німецька вища раса має панувати над нижчими народами Європи. Нідерланди, Бельгія, Австро-Угорщина, Польща, Україна, Румунія, Прибалтійські країни і північна частина Швейцарії повинні зникнути з політичної карти світу і стати складовими частинами «великої Німецької імперії». Можна було б згадати ще з десяток авторів так званих «наукових» обгрунтувань німецької агресивної політики по відношенню чи не до всіх держав і народів Європи, яких я цитував у моїх дискусіях з Донцовим, та, мабуть, не варто, бо він не брав до уваги моїх аргументів. У нього була дивна властивість не чути свого опонента і товкмачити своє.
Я в тім часі, як, до речі, й Донцов, ще був не вільний од своїх соціал-демократичних поглядів, а тому гаряче обурювався за свій український народ, якого творці й глашатаї загарбницької політики позбавляли права на самостійне, державне існування. Тепер, з висоти років, видно, звідки починався Адольф Гітлер і звідки він брав свої ідеї підкорення світу. Зараз, коли відійшли в минуле роки юності, моє перебування в австрійському полоні згадується з гіркотою. До цього часу не можу збагнути, як сталося, що, незважаючи на свої погляди, я опинився в націоналістичному таборі. Адже могло бути зовсім по-іншому. Могло, та не сталося…
Чотири роки знадобилося, щоб зібрати з таборів військовополонених українських хлопців, які зголосилися вступити до військових націоналістичних легіонів. У 1918 році з таборів Руштатт, Вецлар і Зальцведель німці зібрали курінь сипьожупанників, у таборі Фрайштадт, до якого був нарахований і я, утворено курінь сірожупанників. І тих, i других відправляли на Україну разом з дивізіями генерала Гофмана.
Як мені здається, багато хто записався до тих куренів тільки для того, щоб швидше потрапити додому, бо коли дісталися на Україну, більша половина того воїнства чкурнула по домівках. Може, і я десь підсвідомо сподівався на таке, але в мене склалося по-іншому.
Я був діловодом «Союзу визволення України», який міцно тримали в руках німецька й австрійська розвідки. Я знав, що ці розвідки витратили на заходи СВУ тільки за останні два роки майже 800 тисяч німецьких марок. Поки тривала друга світова війна, СВУ готував людей для шпигунської роботи в тилу російських військ, витрачав кошти на виготовлення листівок і звернень до солдатів російської армії та населення. Кожному, хто йшов на зади російської бойової лінії, платили по тисячі царських карбованців.
Та настав 1917 рік, владу в Росії взяли більшовики, вони не хотіли воювати і послали до Брест-Литовського свою делегацію підписати мир. Центральна рада теж не забарилася. До Брест-Литовського виїхали Любинський, Севрюк і Левицький. Вони підписали свою угоду з німецьким командуванням. Не сподіваючись власними силами утримати владу, вони просили генерала Гофмана підтримати їх німецькими багнетами. Того хотіли наші магнати. Чикаленко тоді писав: «Німців нам не боятися треба, а прагнути… Правда, вони будуть нас визискувати економічно, але це потім вийде нам на користь: за всяку науку треба платити, а німці принесуть на Україну свої капітали, заведуть індустрію та промисловість…»
Я завжди дивувався, з якою легкістю наше українське панство розкидалося багатством свого краю, своєї землі. Пізніше я зрозумів, що бажання втриматися при владі змушувало віддавати чи не все, аби не втратити останнього…
24
Отто фон Бісмарк (нім. Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schonhausen; 1815–1898) — німецький державний і політичний діяч. Прем'єр-міністр Пруссії (1862–1890), Бундесканцлер Північнонімецького союзу (1867–1871), перший Рейхсканцлер Німецької імперії (1871–1890). З 1865 р. граф, з 1871 р. Князь фон Бісмарк, з 1890 р. герцог Лауенбургу. За дипломатію реальної політики та сильне урядування отримав прізвисько «залізний канцлер». Йому знадобилося менше дев'яти років, щоб об'єднати століттями роздроблену Німеччину. Створеною ним імперією він керував 19 років. Його державна система відрізнялася стабільністю і здатністю до розвитку, надійним міжнародним становищем. До кінця XIX ст. за темпами розвитку Німеччина поступалася лише Великобританії. У 1881–1889 рр. він провів ряд «соціальних законів»: про страхування робітників на випадок хвороби і каліцтва, про пенсії по старості та інвалідності. Страхування, яке зараз існує практично в усьому світі, було нововведенням «залізного канцлера».