У рік, коли я прибув на Україну, змінилося три уряди. Центральна рада, гетьман і, зрештою, Директорія. Для кожного з цих урядів збройною силою були «січові стрільці» на чолі з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником, котрих Симон Петлюра розчерком пера перетворив на полковників. Ця гвардія Центральної ради не змигнувши оком перейшла на службу до Скоропадського, який був генерал-лейтенантом царської служби, а відтак монархістом і стояв за велику неділиму Росію. Якось мені довелося пройти коридорами влади гетьмана з листом від начальника штабу корпусу А. Мельника. Потикаючись то в одні, то в інші двері, я зустрів українського родового шляхтича Лизогуба, московського адвоката-чорносотенця Кістяковського, одеського біржового маклера Гутника. Всі троє молилися різним богам, мали різні політичні інтереси і водночас були міністрами одного уряду. Поставлений німецьким командуванням на чолі цього уряду, гетьман всея України, як тільки німецькі війська змушені були залишити українську землю, потягся в їхньому обозі до Берліна, де, як я пізніше довідався, отримав від президента фельдмаршала Гінденбурга 1000 марок на місяць довічного утримання. Це треба було чимось заслужити!..»
Рипнули двері. Хтось увійшов до першої кімнати.
— Хто там? — спитав Крайніченко, ховаючи під подушку зшиток.
— Ти не спиш, любий? — почувся голос Патриції. — Мн вирішили тебе потурбувати, вибач, але справа не терпить… Стенлі повинен дещо з'ясувати. До тебе можна зайти?
— Заходьте…
— Сервус, майоре… Всього кілька запитань. Шеф цікавиться, чи справді то були люди Лебедя?
— Dixi… — відповів Федір і повторив той латинський вираз українською мовою. — Я сказав усе!
— Розумію, але шеф наполягає… уточнити…
— Мої уточнення потрібні, щоб підтвердити те, що я сказав, а чи для того, щоб заперечити?
— Ну, навіщо така категоричність, любий… — Патриція присіла на край ліжка і зазирнула Федорові в очі. — Згадай, будь ласка, які вони з вигляду? Якісь, може, були в них особливі прикмети?
— Я бачив лише одного… Цей похмурий суб'єкт кодив за мною по місту цілісінький день. Я вже звик до того, що мене супроводжують, але цей був схожий на пса, що зірвався з цепу. Їв мене очима і ладен був розірвати просто на вулиці.
— Чи доводилося бачити його раніше? — запитав Дайн — Рябчук.
— Здається, ні. То були якісь молодші, а цей мав років за сорок. Чорнявий, з сивуватими вусами. Лице похмуре, під оком чи то рубець, чи бородавка, не встиг розгледіти…
— Так… Це не наші. Це якісь зайди… Можливо, мельниківці або гетьманці, бо з угеверівських бойовиків я майже всіх знаю…
— Можливо… — мовив Федір, подумки відзначаючи, що дуже вже пан Рябчук шукає підстав, аби відвести підозру від Лебедя, а вголос сказав: — Тільки звідки тим зайдам знати про друкарню на Ляймі?
— Ну, це вже нехай шеф думає, а я… Власне, я зайшов, щоб запросити вас обох до нас на вечерю. Срібне весілля в нас з Сабіною…
— Вітаємо, — сказала Патриція, скоса позираючи на Федора. — Але ми, мабуть… Ти як, Тедді?
— Я теж вітаю… Срібне весілля, чверть віку, — промовив Федір, згадавши, що і в нього воно не за горами, та навряд чи доведеться його відзначати. Дайн відчув незручність від паузи, що затягувалась, і поспішив сказати:
— Ще одне питаннячко. Чи впізнали б ви того похмурого?
— Коли треба, думаю, впізнаю. А чи можу й я у вас спитати?
— Прошу?
— Чи нудьгуєте? Чи тягне вас додому?
— О-о… — Від несподіванки Дайн не зразу знайшов, що відповісти. — Де та домівка. Я вже й забув, яка вона.
— Ви були в австрійському чи в німецькому полоні? В чотирнадцятому? А може, в російському? Могло ж і таке бути?
— В чотирнадцятому я не воював. Малий ще був… А чого це ви запитали?
— Так… Щось ніби військове проглядає у вашій статурі.
— А так… Бо такий бравий з мене був вояка. Дівки задивлялись, було… Ну, дякую за інформацію. Побіжу, треба ще подзвонити… Сервус, майоре!
Дайн — Рябчук вийшов. Патриція пригорнулася до Федора, її волосся запаморочливо пахло якимись французькими шампунями. Вона муркотіла, лестилась, однак про що говорила, він не чув. Думки владно перенесли його у той шалений вісімнадцятий рік. Уява домальовувала те, про що скупо і не досить вправно писав у своїх спогадах Карпо Кислицький. Вражала позиція автора: чого, власне, прагнув, ночами, потай списуючи ці зошити, перебираючи по камінчику обшліфовану гальку фактів, років і днів, Те, що він більше декларував правдиву сповідь, ніж насправді був правдивим, не дивувало, адже над ним таки висіла ота, згадана в передньому слові, есбістська сокира. Не міг не думати про неї і коли писав, і коли йшов із своїм писанням до друкарні. Не знав же він наперед, що знайде тут смерть від дурної кулі…