— Тедді, що з тобою? Ти мене зовсім не слухаєш, — підвищила голос Патриція. — Я розказую, як б'ється твоє серце, а ти…
— Ну, й як воно б'ється?
— Рівно, без перебоїв… Хоч трохи глухо… Як ти себе почуваєш?
— Так собі…
— Ця пані Сабіна досить приємна жінка… У них там будуть тільки свої. Ти як?
— Як бачиш… А ти, мабуть, піди. Незручно, адже запрошують.
Патриція підвелася, поглянула на себе в люстро.
— Треба переодягтись… Я б не пішла, любий, але Сабіна каже, ніби чекають дочку, а з нею й барона фон Торнау. Цікаво на них поглянути. Барон розвинув таку діяльність. Якось розгортаю газету і… — Пат говорила, а сама швиденько переодягалась. — Ніколи не думала, що цей хлопчик на щось путнє здатний, а тут започаткував нову фірму, генеральний директор… А вона в нього особистий секретар. Я вже тоді, на озері Грундл, коли ми якось з ними обідали у ресторані «Вотан», помітила, що між ними…
— Що між ними? — так, аби підтримати розмову, запитав Федір.
— Повір мені, там… — Патриція припудрилась, ще раз оглянула себе в люстро і, певне, задоволена собою, додала: — Там кохання, Тедді. У мене на таке гострий нюх.
— Як у всіх жінок…
Вона нахилилася, поцілувала його в щоку. Потім знову поглянула на себе в люстро.
— Я жінка, Тедді. І з цим уже нічого не вдієш! Ну, я піду, ти не нудьгуй. Довго не буду. Потанцюю трохи з генеральним директором і повернуся…
Тільки-но Патриція вийшла, Крайніченко знову взявся до читання.
«… Підтримана «січовими стрільцями», владу в Києві взяла Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. Цей політичний покруч, як флюгер, все своє життя намагався потрафити тому, хто мав у руках силу. Ще в 1914 році він патетично вигукував: «Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, і не тільки на полі бою, в шеренгах війська!» А в 18-му за наказом отамана Петлюри стріляли й вішали кожного, хто згадував про Росію та її революцію. Особливо лютували по Україні призначені Директорією отамани Апостол, Козир, Балбачан, які громили всіх вряд, а особливо євреїв. Не відставали від них і «січові стрільці» Євгена Коновальця[25]. Ці громили робітничі Ради в самому Києві й ладні були вирвати язика кожному, хто заїкався про те, що Україна колись входила до складу Російської імперії. І це після кількох місяців панування монархіста Павла Скоропадського. Дивні коїлись діла. Не маючи надії втримати владу власними силами, Петлюра кинувся шукати підтримки Директорії по закордонах. Спочатку поткнувся до Франції з проханням взяти на ссбо керівництво управлінням України у військовій, політичній, дипломатичній, фінансовій, економічній і навіть судовій галузях, доки буде тривати війна з більшовиками. Але Франція була далеко і не мала, що було вельми суттєво, спільних кордонів з Україною. Тому всі подальші домагання Петлюри зосередилися на сусідній Польщі. І потяглися до Варшави місія за місією, офіційні й таємні, в ранзі державних і особистих посланців отамана, з пропозиціями що день, то більш ганебними.
В однім такім посольстві випало бути й мені. У листопаді місія, очолювана Левицьким, виїхала до Варшави з пропозиціями: за допомогу в боротьбі проти більшовиків віддати тільки-но возз'єднані з матірним пнем західноукраїнські землі. Річ Посполита милостиво дозволяла Петлюрі створити самостійну державу в Київської, Подільської і частини Волинської губерній та населенням у 8 мільйонів чоловік, а тим часом до Польщі тільки західно-українського населення відходило 10 мільйонів. І це не рахуючи решта території, на яку уряд Пілсудського[26], коли вірити «Кур'єрові польському», заявляв свої «споконвічні» права. Ця газета, називаючи Правобережжя, Ліиоборожжя, Катеринославщину і Херсонщину «повітами історичної Польщі», зазначала, що «інтереси Польщі не закінчуються на лінії її державних кордонів».
З Варшави я повернувся ворогом Директорії. Та що я, діловод, міг вдіяти проти тих отаманів, які творили політику? Про свої соціал-демократичні погляди я вже нікому не нагадував, а побачене на власні очі відвертало мене від тих, хто, прикриваючись націоналістичними гаслами, торгував Україною. У травні 20-го року Петлюра, підтриманий Варшавою і військом Пілсудського, знову ввійшов у Київ, А протягом червня — серпня і пілсудчиків, і петлюрівців уже було відкинуто за межі не лише Києва, а й Української Радянської Республіки. На цей час я вже став офіцером зв'язку при штабі, проте тікати з «січовиками» мені не хотілося. Кілька тижнів серпня, посилаючись на хворобу, я перебув у батьків, у Мотовилівці. Серце мені боліло. Я не знав, чим обернеться для мене зустріч з більшовиками. Таких, як я, в німецькому полоні були тисячі. Однак проти інших я мав, так мені здавалося, переваги, адже колись активно боровся з царатом, за плечима було майже десять років каторги. Порадившись з батьками, я подався до родичів у Велику Солтанівку і там, у погребі двоюрідної тітки, пересидів, поки прийшли червоні.
25
Коновалець Євген (1891–1938) — діяч українського націоналістичного руху 1929–1938 років. Полковник армії УНР, комендант УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927), творець і керівник ОУН (1938). У 1913 р. познайомився з Дмитром Донцовим, чиї роботи згодом мали великий вплив на ідеологію українського націоналізму.
Незабаром після приходу до влади нацистів у Німеччині контакти між нацистськими правителями і керівниками ОУН придбали діловий та систематичний характер. «Все йде добре, — писав Коновалець своєму духівнику Шептицькому. — Щасливий початок 1933 року створив умови, за яких наша визвольна акція кожного дня набирає все більшого розвою і сили. Час випробував нашу дружбу і співробітництво з німцями, випробувавши, показавши, що, незважаючи на багатократні спокуси порозумітися з поляками, ми обрали єдино правильну орієнтацію. Цим ми зобов'язані виключно вашій ексцеленції».
23 травня 1938 року був убитий в Роттердамі (Нідерланди) Павлом Судоплатовим, співробітником НКВС-НКДБ СРСР (до 1934 р. — ОДПУ), який вийшов на Коновальця через «антирадянське підпілля на Україні».
26
Юзеф Пілсудський (пол. Jozef Pilsudski, 1867–1935) — польський державний і політичний діяч, перший голова відродженої польської держави (1918), засновник польської армії; Маршал Польщі. Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Встановив і підтримував зв'язки з австро-німецьким генеральним штабом. У роки Першої світової війни 1914-18 командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусі — Міжмор'я (Miedzymorze) на теренах колишньої Речі Посполитої.