— Наша оружна боротьба з совітами у краї тримається на святій вірі. Покійний митрополит Андрій…
— Заслуги цього славного мужа церкви, його вірність престолу святого Петра нам відомі, — урвав Лебедя кардинал. — Повернімося до днів сучасних, бо то вже історія… Сьогодні треба дбати про ревне служіння богові нашому Ісусу Христу. Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби. Святі заповіді! Йосип Сліпий розуміє це. Висуває ідеї далекосяжні й конструктивні, пропонує створити тут, у Римі, український патріархат і звідси керувати вірними нашій церкві священиками й паствою. Можливо, деякі з його пропозицій передчасні. Треба дати яблуку достигнути, і тоді воно саме впаде нам до рук. Але більшість його пропозицій такі, над якими вже зараз треба працювати. Наш папа Павло IV особливо підтримує ідею будівництва в Римі храму Софії. Нехай трохи в зменшеному вигляді, але до найтонших деталей нам треба скопіювати ансамбль Софійського собору в Києві. Днями рішення про будівництво має прийняти конгрегація східних церков, і ми розпочнемо… А зараз прошу поглянути на цей макет…
Кардинал Оттавіані відсунув важку штору, й очам присутніх, ніби через широке вікно, відкрився краєвид Києва з ансамблем храму Софії в центрі. Синіли задніпровські далі, проглядали з-за будинків двір князя Володимира та Андріївська церква. Над золотими банями Софійської дзвіниці й собору пливли рожеві хмарки… Муляж був виконаний досить грубо, але, намагаючись потрафити кардиналові, Лебедь захоплено прошепотів:
— Яка краса…
— Софія Київська в Римі! — вигукнув так, ніби не мав сили стримати почуття, отець-доктор. — Незбагненно…
— Саме так, сину мій, Софія Київська в Римі! Звістка про це повинна облетіти весь світ, а серед емігрантів українського походження в Європі, Північній і Південній Америці, Австралії має викликати святкове збудження душі й активність у захисті віри. З церковних амвонів, зі шпальт газет і журналів буде пропагуватися новий центр уніатства як історичний символ того, що Софійський собор у Києві належить Ватікану, як знак тієї неспростовної істини, що католицька віра та її свята церква існують на Україні споконвіків. Брестська унія — то лише сторінка історичного споріднення слов'янства з Римом. Одвіку церква на Україні була католицькою, і народ її завжди був католицьким. Східне слов'янство повинно бути підкореним! Так буде, бо так хоче бог!
Отець-доктор слухав кардинала, поштиво схиливши набік голову, але в тій голові чомусь бриніли зовсім інші слова: «Відколи тямить історія, католицизм був усе заклятим ворогом слов'янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами!..» Згадалися Франкові слова! Ще замолоду впеклися в пам'ять, і не виколупаєш їх звідти ніяк. А тим часом у свідомість пробивалися тверді, мов горіхи, слова кардинала Оттавіані:
— У різних країнах вільного світу мешкає понад два мільйони українців, котрі здебільшого належать до двох релігійних течій: греко-католицької і православної. Перед вірними папі греко-католиками стоїть завдання за будь-яку ціну об'єднати всю українську еміграцію, привести її під високу руку католицької церкви. Автокефально-православна віть має бути знищена. Боже царство здобувається силою… І нема в історії церкви нашої посівів без праці, жертовності, навіть крові! Під міцною рукою владики нашого та його римського понтифікату треба зібрати сили, котрі рано чи пізно стануть на Україні основою перемоги нашої церкви. Так буде, бо того хоче бог! Прийде час, і ми святкуватимемо нашу перемогу в Софійському соборі в Києві!
— Слава Ісусу Христу! — перехрестився отець-доктор.
— Слава! — підхопив і собі Лебедь.
— Віват! — одним словом переклав їхній захват отець-єзуїт.
Кардинал пильно поглянув на кожного з гостей, і ледь помітна тінь вдоволення майнула його обличчям.
— Іншого від вас, панове, ми не сподівались… — монсеньйор простяг пухкеньку ручку для поцілунку. Гості шанобливо прикладалися до неї, а він вів далі: — Хай бог потроїть ваші зусилля, діти мої. Благословляю вас… Ідіть з богом… Подробиці вам повідомить отець Гонорій.